Казка про дідову і бабину дочку - Соціально-побутові казки - Скачать бесплатно

ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА
 
     Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
     — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
     — Добре,— відказав чоловік,— не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.
     От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала:
     — Я  вже давно цього ждала!
     От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
     Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,— усе гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто зла бабина дочка: звичайно, як зведенята,— у них ніколи ласки нема.
     Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки:
     — Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
     — Добре,— каже,— сестрице, на!
     От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
     — А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
     От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне і бити і дідові виказувати:
     — Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
     Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже було бабі досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
     Ото й почала баба дідові гризти голову:
     — Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуляє та спить твердим сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!
     — Де я найму її? — каже дід.
     — Так веди куди хочеш, а щоб вона дома не була.
     Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди та й годі!» Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
     От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
     — Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу.
     — Добре,— каже дід.
     Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.
     Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно, та й каже:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
     От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханючила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.
     Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
     От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала,— вона пішла далі.
     Коли біжить така погана собака та й каже:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
     От дівчина заходилась, обчистила, обханючила. Собака й сказала: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі.
     Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану!
     От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала: піч їй подякувала, дівчина пішла далі.
     Ото йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:
     — Помагайбі тобі, дівчино!
     Дівчина відказала їй:
     — Добре здоров'я!
     — Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.
     А дівчина й каже:
     — Іду, тіточко, щоб де найнятися.
     — Наймись у мене,— сказала жінка.
     — Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
     — У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
     — А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
     Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
     — Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки, гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке.— та не бійся, що б не бачила, що б не чула,—стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться, куди кому треба.
     Дівчина сказала:
     — Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
     От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,—як почали злазитись гадюки,
     ящірки, жаби і всякий звір, то кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
     І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
     — Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре!
     Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
     — Хочу додому, спасибі вам, паніматко.
     — Хазяйка каже їй:
     — Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
     А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй і випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалися,— сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога.
     Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хитрувала, коли гляне — аж повнісінька піч проскур. От піч і каже:
     — Дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала,— спасибі тобі!
     Дівчина подякувала, і тільки-но під'їхала, а проскури так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
     Ото їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки-но прибігла до возика, та й каже:
     — На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
     Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи.
     От їде — і так їй схотілося пити, що господи! От подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
     — Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! Стала та дівчина пити — аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлик не забула. Ото поїхала далі.
     Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
     — Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
     Дівчина сказала: «Спасибі!»—та під”їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
     Ото приїхала та дівчина додому та й гукає:
     — Ідіть, тату, забирайте худобу!
     От вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його; він зрадів, побіг до неї та й каже:
     — Де ж ти, дочко, була?
     — Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро!
     А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то то гарне, а то ще краще!
     Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
     — Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано, зависть бабу взяла,— то він сказав:
     — Нехай убирається, поведу.
     Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
     — Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
     — Добре,— відказала бабина дочка.
     І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
     Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану! Дівчина відказала:
     — Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
     От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!
     — Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі.
     Ото іде повз ту піч, а піч і каже:
     — Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
     — Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
     Коли біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
     — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
     Дівчина поглянула та й каже:
     — Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла... А щоб ти не діждала! — і пішла бабина дочка далі, лаючи.
     Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
     — Здорова була, дівчино!
     Дівчина відказала:
     — Добре здоров'я, тіточко!
     — Куди ти йдеш? — спитала жінка.
     А бабина дочка й каже:
     — Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
     А жінка каже:
     — Наймись у мене, дівчино!
     — Добре, тітко,— каже дівчина. А яке ж у вас діло?
     — Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,— сказала жінка.
     — А чому не зумію,— відказала дівчина,— ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
     — Ось що, дівчино,— каже жінка,— яка твоя робота: оце тобі казани,— рано й увечері нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позлазяться всякі звірі, і гадюки, і жаби, а як наїдяться, то порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
     — Зумію,— відказала дівчина.
     Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів,— бо казани великі були,— тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
     Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались, та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже:
     — Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали та й не встають?
     — Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов надвір...
     Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
     — Ох боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
     От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс.
     От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
     Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
     — Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
     Заплакала дівчина та й поїхала далі.
     Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарн і— срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки-но підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, яблунька й каже:
     — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш з мене яблучок зривати!
     Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
     Коли дивиться — аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
     — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — не будеш від мене намиста брати!
     Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому.
     Ото приїхала у двір до батька та й гукає:
     — Ідіть, тату, заберіть худобу!
     Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, схопили її — та в хату, внесли й скриню. Ото відчинять, подивляться — аж там самі жаби, гадюки. Вони в крик:
     — Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи:
     — Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити бога, що хоч жива прийшла.
     Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було,— коромислом сіно возять, оберемком воду носять,— а хазяїн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.