Безсмертний подвиг українського народу - История - Скачать

Ірпінський методичний кабінет

 
"Безсмертний подвиг українського народу"
Робота
учня 10-А класу
СШ №12 м. Ірпеня
Київської області
Мазуренка Андрія Юрійовича 

 
Ірпінь 2008
 За Батьківщину у боях вмирали
Однаково дорослі і малі...
Могил отих не обминай ніколи,
Поховані у них для нас живі...
( Іван Нехода)

 Велика і красива земля України. Неозорі степи, зелені Карпати, поліські пущі, широкоплинні лани Подніпров'я, вільні причорноморські простори, задумливі береги зачарованої Десни. Все це моя рідна земля – край невимовної краси. Недаремно кожний, хто наділений даром творця, оспівав її осанну у віршах, у музиці, в живописі.
 Де ще є такі "тихі води, ясні зорі"?
 Де так "усміхається небо яснеє, дзвонить пісеньку жайворонок?.."
А може, є десь у світі і красивіший куточок, але ця земля – моя, рідна, єдина, як єдина у світі мати.
    Весняний сад, квітки барвисті,
    Пісні пташині в вишині,
    І ти у сяйві і намисті,
    Подібна сонцю і весні.
    Моя кохана Україно,
    Такою ти в моїх очах, -

писав Володимир Миколайович Сосюра, Україно! Краю мій чудовий! Краю золотого поля і блакитного неба! Скільки ти звідав горя, скільки пролив крові за суворі віки? Хто тільки не зазіхав на українські землі? Татари і турки, польські пани топтали тебе кінськими копитами, намагалися поставити на коліна, російський царизм плюндрував твою ясну красу. А злочини, здійснені під час голодомору 1932-1933 років?..

    О, як же ти не вмерла, Україно,
    Бо скільки ж то зловісницька мета
    Звела людей, приречених безвинно,
    Й ніхто за це ні в кого не спитав, -
пише Петро Біба.
 Надто багато позаду могил. Надто великі втрати.
Але український народ віднайшов у собі сили жити і творити далі, бо це народ, гідний прекрасної долі.
 І знову біда ... Ти, земле рідная, добре пам'ятаєш 22 червня 1941 року, коли фашистські орди підступно вдерлись на твої безмежні простори. Чудового літнього ранку лихим дощем посипалися бомби на голови людей, які ще відпочивали. Загарбники прагнули стерти нашу Батьківщину з лиця Землі. Їхня воєнна операція мала кодову назву план "Барбаросса". В її основу було покладено ідею "блискавичної війни". Так Україну фашисти планували захопити вже в перші тижні війни. Та гаряче застукотіли серця наших жителів. "Вставай , країно грізная, на смертний бій ставай! "- линув клич над усією країною. На боротьбу проти озвірілого фашизму піднялися всі. Поруч з батьками воювали діти, з чоловіками – дружини, з синами – сиві батьки і матері. Боронили свою країну навіть ті, хто уже не міг тримати в старечих руках важкої зброї. Про таких двох дідусів Савку Дробота і Платона Півторака розповідає О.П. Довженко в оповіданні "Ніч перед боєм". У їхніх кволих руках було ще досить сили, щоб допомогти відступаючим бійцям переправитися через повноводну Десну. А слово їх, полум'яне і гнівне, розпалювало в серцях солдат невгасиме вогнище великої ненависті до поневолювачів, надавало нового припливу сил і енергій: "Ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади мовчки до смерті. А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервенний чи ні". Діди загинули, знищуючи ненависну "фашистську гидь".
Хіба можна було подолати такий народ, як наш? Ніколи і нікому, бо, як пише Павло Тичина,  
  
"Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була"...

Ще тільки війна почалась, а наші люди уже вірили у перемогу над ворогом. І цю віру їм вселяли письменники.
Думка про незламність українського народу, його вічність пролунала у творі М.Т. Рильського "Слово про рідну матір":

    Ні ! Сили на землі нема,
    І сили на землі не буде,
    Щоб потягти нас до ярма,
  Щоб потоптати наші груди...

А старійшина української літератури П.Т. Тичина грізно застерігав ворогів:

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу!

В ім'я миру та щастя Батьківщини воїни нашого народу готові були йти на смерть. Микола Платонович Бажан уже на другий день війни надихав визволителів на боротьбу з німецькими загарбниками такими словами:

    В нас клятва єдина і воля єдина,
    Єдиний в нас клич і порив,
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
    Рабою фашистських катів.

Немає більшого щастя, як захищати рідну землю. "Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, все, навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї краси вірності, той не жив по-справжньому", - писав фронтовик, молодий український письменник Олесь Гончар.
Протягом перших трьох місяців війни з областей України до армії  і флоту було мобілізовано два мільйони чоловік, а понад два мільйони працювало на будівництві оборонних  споруд. З числа добровольців формувалися загони народного ополчення, які разом з регулярними військами вели бої проти фашистів, та винищувальні батальйони, що виловлювали диверсантів-парашутистів.
Вдень і вночі, на фронті і в тилу чавунний молот народної мужності і героїзму кував меч перемоги.
Оборона столиці України Києва тривала понад сімдесят днів. Тут було знищено близько ста тисяч ворогів. А фашисти лютували. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом ста трьох тижнів окупації щовівторка і щоп'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій Бабин Яр був у кожному великому місті України. Жорстоких репресій зазнало і сільське населення. В ході каральних заходів було знищено двісті п'ятнадцять українських сіл, вбито й замучено біля чотирьох мільйонів цивільного населення:
    Вона тут бавилась і Лялю
    тримала в рученьках своїх.
    І ось лежить... І серце з жалю
                                    у грудях стислося моїх, - пише Володимир Сосюра у вірші "Дівчинка". Так по-варварськи розправлялися фашисти і з людьми похилого віку, і з молодими, із дітьми. Коли читаєш вірш татарського поета Муси Джаліля "Варварство", сльози заливають очі. Як можна було таке пережити?

    У степ зігнали сивих матерів,
    Самі ж сміялись хижо збоку,
    Як діти і жінки під посвист куль
    Копали яму там собі глибоку...

А маленьке дитя, його тремтливе крихітне тіло і досі стоїть перед моїми очима:

    До матері тулилося дитя
    І так благали його очі,
    Мов розуміли у цю мить вони:
    "Я умирати ще не хочу..."
    Не встигло оченяточок закрить –
    Червона стрічка раптом звисла...
    На землю мати впала із дитям,
    Що в кулачкові біль затисло.

Не можна без жаху читати і про ті "фабрики смерті" – концентраційні табори, яких аж сто п'ятдесят було влаштовано в Україні. Такий "новий порядок", встановлений фашистами, викликав хвилю обурення. На боротьбу проти окупантів виступили широкі маси населення. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Наша ж армія переможною ходою йшла вперед. У серпні – грудні 1943 року почався загальний наступ радянських військ і разом з тим панічний відступ фашистів за Дніпро. Кожний клаптик землі, кожну вулицю, кожний будинок відстоювали наші солдати, бо вони визволяли рідну землю, рідний народ. А в перервах між боями писали листи своїм рідним, складали вірші – пісні.
З різних фронтів Великої Вітчизняної писали трикутники – листи своїм родичам, коханим  і жителі нашого рідного міста Ірпеня, зокрема двадцять шість випускників тодішньої єдиної в Ірпені середньої школи імені Макаренка, які на другий день після початку війни разом зі своїм класним керівником Залізняком добровільно пішли воювати з ненависним ворогом. Їм присвятив свій вірш "Любі хлопці – ірпінчани" поет Анатолій Хорунжий:

    Любі хлопці – ірпінчани,
    Двадцять шість – десятий клас.
    Радість з нами, щастя з нами,
    Вас немає поміж нас.
     Як заграла срібна сурма,
     Як покликала на бій,
     Ви пішли орді назустріч
     По дорозі фронтовій.
    Матерям, коханим, друзям
    Йшли трикутники – листи
    З поля бою, з переправи,
    З вогневої висоти.
     Перемоги сонце встало,
     Де ж ви, хлопці, ждать відкіль!
     Обізвались обеліски,
     Затужила заметіль.
    Не вернувся клас десятий
    До батьків, до рідних хат.
    Склали хлопці – ірпінчани
    На безсмертя атестат.

З перших же днів, тижнів війни розпочався партизанський рух. Створювалися формування, загони, полки, бригади та дивізії, інколи до двадцяти тисяч чоловік. Головні удари партизани наносили по комунікаціях противника, допомагали наступу радянських військ. В Україні партизанів воювало п'ятсот тисяч. Вони знищували бронепоїзди, фашистські автомобілі, підривали мости, пустили під укіс близько п'яти тисяч залізничних ешелонів. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів: Ковпака, Сабурова, Федорова.
У страшні роки Великої Вітчизняної разом з дорослими взялися за зброю і діти, щоб захистити рідну землю від ненависного ворога. Хлопчики та дівчатка йшли на фронт, у військові частини, ставали синами та донями полків. Вони були розвідниками і зв'язківцями, сестрами милосердя і підривниками. За покликом юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогам за смерть батьків і братів, за наругу над матерями та сестрами , за спалені домівки, за нелюдські злочини фашистів. Вони гинули в боях, їх катували гітлерівці, але юні герої не здавалися. Я захоплююся великими подвигами Валі Котика, Льоні Голикова, Марата Казея, які були удостоєні високих урядових нагород і пам'ятники яким піднялися в Шепетивці, в Новгороді, в Мінську.
 Визволення України тривало майже два роки. За неї вели жорстокі бої десять фронтів, окрема Приморська Армія, сили Чорноморського Флоту, що становили майже половину особового складу і бойової техніки всієї діючої армії.
Внесок українського народу у перемогу над фашизмом неоціненний. З п'ятнадцяти фронтів, що діяли під час Великої Вітчизняної війни, більше половини були очолені маршалами та генералами-українцями за походженням. Серед них командуючі фронтами Опанасенко, Кирпонос, Тимошенко, Єременко, Черняхівський, Малиновський, Костенко, Черевиченко.
Віра в перемогу, в справедливість рухами наших воїнів уперед.

    Ми переможемо! Про це шумить зима снігами,
    І віють радісно в лице протяжні вітру гами,
    Ми переможемо! Вночі про це нам святять зорі,
    Промінням ката клянучи в безмежному просторі,
    Про це і сонце світить нам з ясного небозводу,
    Бо перемога тільки там, де правда і свобода!

Війна – це сльози, невинна кров, руїна, горе. Наша смерть. За роки війни Україна втратила вісім мільйонів чоловік. Промисловість і сільське господарство перебували в стані повної розрухи. Офіційним днем завершення вигнання військ Німеччини та її союзників з України вважається 8 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання в Києві. Що ж до Карпатської України, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 року. Але війна продовжувалася, і знову гинули сотні тисяч людей, а загибель кожної людини – це мікроінфаркт Землі, Всесвіту.
 Нарешті 7 травня 1945 року о 2 годині 42 хвилини ранку було підписано документ про повну і безповоротну капітуляцію Німеччини, на основі якого всі військові дії припинялися в північ 8 травня. Офіційна його ратифікація німецьким верховним командуванням відбулася в Берліні в ніч на 9 травня:

    Пам'ятаєш, земле,
    Сорок п'ятий,
    Стихле небо, підняте салютом?
    Пам'ятаєш
    Перший крик дитини –
    Як салют на вічне щастя людям?
    А сьогодні днів отих малята
    Діток і внучат своїх ведуть...
    Пам'ятаєш, земле,
    Сорок п'ятий?..
    Земле...
    Сорок перший не забудь.

Шістдесят три роки минає з того дня, як радісні спалахи салюту сповістили людство про велику перемогу над фашизмом.
Свято Перемоги займає особливе місце в героїчному літописі нашої Батьківщини. Це одна з найяскравіших сторінок історії, всенародне свято. Щороку 9 травня у різних містах і селах біля пам'ятників загиблим воїнам зустрічаються ветерани Великої Вітчизняної війни. Мирні, вольові обличчя, а очі сумні, бо біль і спогади, спогади...

    Іще живуть на світі ветерани,
    Хоч їх все менше й менше поміж нас,
    І забирають їх не тільки рани –
    Вже забирає невблаганний час.
    Вони відходять мужньо, мов солдати,
    На вогневім пекельнім рубежі,
    І ми у спадок маєм перейняти
    Тривожне світло їхньої душі.

Учні нашого 10-А класу впродовж шести років мають щастя спілкуватися з ветеранами Великої Вітчизняної Нетребенком Іваном Захаровичем і Руденком  Тихоном Петровичем, яким по можливості допомагаємо, підтримуємо, а вони проводять для нас уроки мужності: Через все тіло наче проходить струм, прискорено б'ється серце, холоне у жилах кров, коли слухаємо про звірства фашистів – нелюдів, які намагалися втілити в життя свою божевільну ідею "пангерманізму", різними способами знищуючи ні в чому не винних людей, і просимо:

    Повідайте, повідайте всім нам,
    Повідайте онукам, ветерани,
    Які шляхи пройти судилось Вам
    Крізь полум'я від Волги на Балкани.
    Повідайте і не соромтесь Ви
    Про власну мужність гордо розказати,
    Засвідчать всі ваш подвиг світовий
    І Брест, і Київ, і Карпати.

Дорогі наші, шановні ветерани, від щирого серця бажаємо Вам щастя, оптимізму і бадьорості, здоров'я на многії літа, життя під мирним небом нашої Батьківщини.
 Повертаючись сьогодні обличчям до нашої історії, ми з глибокою вдячністю схиляємо голови перед тими, хто, обороняючи рідну землю, виявив приклади героїзму і самопожертви. Особливу симпатію в мене викликають воїни УПА, які присягаючи на вірність Батьківщині, говорили: "Будемо боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників і здобуття Української Самостійної Соборної Держави..."
 Ми впевнені, що у віках залишиться великий подвиг народу, який зупинив чорну примару фашизму. І кожна людина на землі має сказати "ні" війні, бо великий подвиг дістається великою кров'ю. Вічна пам'ять вершителям великого подвигу, нашим дідам і прадідам!
 Україна сьогодні – незалежна держава. Рік у рік вона стає все кращою. Разом з нею ростемо й міцніємо ми, її молоде покоління, яке і сьогодні і завжди повинно берегти пам'ять про всіх, хто відстояв державу в тій страшній війні. Берегти, шанувати дідів і прадідів, берегти, шанувати і стояти на варті, щоб ніколи не повторилася та біда, яку пережив народ у 1941 – 1945 роках.
Любимо тебе, наша рідна земле, і в майбутньому всі свої сили віддамо для того,

Щоб цвіла ти простором широким,
Виростала явором високим,
    Наливалась плодом у саду.

Хай спасенною буде земля наша від війни!