Тема: Класифікація за типами держав та їх правових систем

План

Вступ

1. Поняття типу права.

2. Поняття типу держави.

3. Ідея політичної свободи як основа класифікації типів держав.

Висновок

 
Вступ

Зв’зок держави і права в його конкретному прояві – застосування права, правотворчість, законність, форми реалізації права, тлумачення права, правові основи діяльності державного апарату та ін. – достатньо докладно досліджені у юридичній літературі. Аналіз цих проблем дає достатньо розгорнуту картину взаємодії держави і права.
Пізнання державно-правових явищ потребує загальних принципів підходу і їх дослідженнях, що відображають перехід держав і правових систем із одного стану в інший.
Типологія, або класифікація за типами держав та їх правових систем, як відмічає М.Н. Марченко,  являє собою об’єктивно необхідний, закономірний процес пізнання державно-правової матерії, відображає логіку природньо-історичного процесу розвитку держави і права, історично неминучої зміни одних типів держави і права іншими, є одним з важливіших прийомів історичного процесу розвитку держави і права.
Категорія “тип держави і права” зацмає самостійне місце в теорії держави і права, так як дає можливість більш повно відобразити змінюющуюся сутність держави і права, особливості їх виникнення та еволюції, побачити природньо-історичний прогрес суспільства в цілому, як в битії, так і в розвитку державно-організованого суспільства.
Глибоке та всесторонне дослідження держави і права передбачає використання диференційованого підходу, це означає перш за все, не тільки їх розгляд  в якості історично існувавших та існуючих явищ як такових, встановлення їх загальних родових рис, але і вивчення їх у більш конкретному і в більш наближеному до історичної дійсності плані. З теоритичної і практичної точек зору важливим вбачається не тільки більш повне визначення того, що таке держава і право “взагалі”, якими специфічними ознаками і рисами вони володіють і чим вони як соціальні інститути відрізняються від інших соціальних інститутів. Не менш важливим є встановлення того, якими були держава і право на різних етапах розвитку суспільства, як вони співвідносились між собою і з державно-правовими інститутами.
Ці питання є предметом дослідження даної курсової роботи.
Згідно з думкою, що склалася в юридичній, філософській і соціологічній літературі, типологія (“типізація”) держав і правових систем або класифікація їх за типами являє собою об’єктивно необхідний, закономірний процес пізнання природньо-історичного розвитку держави і права як відображення процесу історично неминучої зміни одної держави і права іншим. Типологія є одним з важливіших прийомів або засобів пізнання історичного процесу розвитку держави і права.
Єволюційний розвиток держави і права здійснюється, відповідно до наукової літератури, в основному в межах одного й того ж типу даних явищ, в межах однієї і той же суспільно-економічної формації. Революційний розвиток держави і права призводить до швидкого і разом з тим якісно іншому, корінній зміні їх соціально-класової сутності, змісту типу держави і права, до іншого, наступного типу, іншої суспільно-економічної формації.
Соціальний зміст та призначення процесу типології  держави і правових систем виражається в загальнотеоритичному і політико-практичному плані, а значення процесу типології заключається в наступному:
По-перше, в тому, що ідеї що виробляються при цьому, про типи держави і права дають ключ для правильного розуміння процесу природньо-історичного розвитку явищ, що досліджуються і послідовного переходу їх від однієї якісного ступеня до іншого, від одного типу до іншого.
По-друге, в тому, що типологія озброює дослідника розумінням внутрішньої логіки і закономірностей процесу історичного розвитку держави і права.
По-третє, в тому, що типологія держав і правових систем дохволяє органічно співставляти дослідження загальних закономірностей розвитку державно-правових явищ, що властиві всім без виключень типам держави і права, з їх особливостями, що притаманні тим або іншим типам держави і права, вивчення всього процесу природньо-історичного розвитку держави і права в цілому з процесом розвитку його складових частин, конкретних історичних ступенів.
По-четверте, в тому, що в процесі типології держави і права створюються необхідні передумови і можливості для широкого узагальнення, систематизації та аналізу фактичного і наукового матеріалу, який стосується практично всіх сторін процесу виникнення і розвитку суспільства, держава і права, їх послідовного переходу від одного ступеня до іншого.
Вирішуючи питання типології, багато авторів стверджують, що критерії типології держав і правових систем повинні мати об’єктивний характер, всестороннє та адекватно відображати державно-правову матерію, вбирати в себе найбільш важливі і в той же час типові для держави і права, що знаходяться на певному етапі розвитку, ознаки та риси, максимально враховувати та відображати економічні, політичні, соціальні та інші умови, в яких функціонують держава і права.

 
1. Поняття типу права.

Для юриспруденції як науки про право і державу визначающе значення має тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму, принцип та зразок юридичного пізнання, власно науково-правового змісту, предмет і метод відповідної концепції юриспруденції.
Це обумовлено науково-пізнавальним статусом і значенням поняття в межах будь-якої (в тому числі і юридичної) послідовної, систематично обгрунтованої, розвинутої та організованої теорії. Як в насінні дано визначена рослина, так і в понятті права в науково-абстрактному вигляді міститься визначена юридична теорія, теоретико-правове розуміння і зміст визначеної концепції і типу) юриспруденції. Таким чином, якщо поняття право – це стисла юридична теорія, то юридична теорія – це розгорнуте поняття права. Адже тільки юридична наука в цілому (як сукупне понятійно-теоритичне знання про право) і є систематичне і повне розкриття поняття права у вигляді певної теорії.
Типологія права повинна проводитись на строго визначеній основі, у відповідності з підтвердженими самим життям, соціально-політичною практикою об’єктивними критеріями.
Вирішуючи питання типології, багато авторів не піддають сумніву, що критерії типології права повинні мати об’єктивний характер, всестороннє та адекватно відображати досліджувану правову матерію, вбирати в себе найбільш важливі і в той же час типові для права, що знаходяться на певному етапі розвитку, ознаки та риси, максимально враховувати та відображати економічні, політичні, соціальні та інші умови, в яких функціонує право.
Але поняття “об’єктивність”. Як і її сприйняття, далеко не однозначні. Як свідчить досвід, в якості “об’єктивних” критерієв їх класифікації широко використовувались географічні і кліматичні фактори, ступінь складності і правових систем, характер їх зв’язку з релігією.
Наприклад, відомий французський філософ Жан Боден поділяв всі народи, що живуть на Земній кулі, а отже і всі держави світу на три категорії за географічним принципом (критерієм) – південні, північні та середні. Південні народи, на думку філософа, мають перевагу над всіма іншими народами тонкістю та силою розуму. Північні народи відрізняються своєю фізичною силою. Середні ж – мають перевагу над північними народами у розумі, але вступають в силі, а південних народів – вище за фізичною силою, але вступають їм у хитрості та витонченості.
Термін “тип (сім’я) права” – це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має  штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім’я) правових систем (права) відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв.
“Тип правової системи” і “сім’я правових систем” уживаються як тотожні поняття. Слово “сім’я” має більш соціальне, ніж юридичне значення. Термін “тип” адекватно відображує юридичний зміст поняття, позначеного терміном “сім’я”. Доцільність його введення обумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології держави, так і права: класифікація держав дається за типами, а не за “сім’ями”.
Тип (сім’я) права – сукупність національних правових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.
Кожний тип правової системи складається із підтипів – груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.
Встановлення типів права здійснюється щляхом їх класифікації, або типології.
Існує чимало класифікацій права. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони об’єднуються у типи (сім’ї). Кожний із них заслуговує на увагу. Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі “Основні правові системи сучасності” (1953). Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки, яка включає джерела права як основний елемент.
Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц  поклали в основу класифікації правових систем критерій “правового стилю”. “Стиль права” складається, на думку авторів, із п’ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.
Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи – провідні інститути і галузі права.з урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.
1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого розвитку (включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об’єднані природою їх розвитку, генетичними коренями, що знаходяться в тій самій стародавній державі. Вони розвивалися в подібних умовах і зберегли однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і ступені сприйняття джерел права інших національних справових систем. Їх об’єднують історичні пам’ятники права, тенденції виникнення і розвитку державних і правових структур, а головне – грунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах.
2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) – нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма. Роль, значення і співвідношення цих джерел права неоднакові в різних правових системаї і їх типах.
3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи країн, об’єднані в один правовий тип (сім’ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Це виражається в поділі системи права на підсистеми (публічну і приватну) і підрозділи – об’єктивне і суб’єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне право, природне і позитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову будову має норма права.
4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові системи керуються ідеями свободи суб’єктів їх формальної рівності, справедливості правосуддя і т.д., другі – треті – звичаям і традиціям (країни Африки), четверті – ідеям панування закону, що виражає монополію держави в житті суспільства і особи (соціалістичні країни), тощо.
5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юридичні категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими системами однакових або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу (сім’ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції, засоби викладу тощо.
Ще на початку ХХ ст. передбачалось, наприклад, класифікація правових систем на основі расового та мовного критерію і природньо групування їх в правові сім’ї. На цій підставі виділялись індоєвропейська, семістська та монголоїдна правові сім’ї. Перша з них в свою чергу поділялась на такі підгрупи правових систем, як греко-римська, германська, англосаксонська, слав’янська, іранська та ін.
В більш піздний період були спроби використання таких критеріїв класифікації, як особливості правової культури, сутність і зміст права, правова ідеологія, особливості джерел права та ін.
Особлива увага в післявоєнний період, до теперішнього часу, приділялась критеріям класифікації правових систем, що засновуються на загальності їх історичних коренів, на похожесті стиля або моделі правового мишлення, на близості основних правових інститутів та ін.
Поділяя за даними критеріями, що взяті разом, і за кожним окремо, національні правові сістеми що існують на чотири основні правові сім’ї, а саме – на англосанксонську правову сім’ю (сім’ю загального права), романо-германську (цивільну) правову сім’ю, соціалістичну правову сім’ю і правову сім’ю “гібрідної або змішаної юрисдикції”.
Англосанксонська правова сім’я – ця правова сім’я є однією із расповсюджених у світі правових систем. Нею охоплюється територія таких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія, та багато інших.
Англосаксонську правову сім’ю часто називають ще сім’єю загального права. Від інших правових сімей вона відрізняється перш за все тим, що в якості основного джерела права в ній визнається судовий прецедент. Згідноз існуючим правилам суд при вирішенні будь-якого питання є формально пов’язаним рішенням за аналогічним питанням, що виноситься вищестоящим судом або судом тієї ж самої інстанції. Але фактично в процесі вибору відповідного прецедента, його тлумачення, прийняття або неприйняття під предлогом значної відмінності обставин справи, що розглядається від раніше розглянутої і ставшої прецедентом суд в цілому і конкретні судді володіють значною свободою. Визнання прецедента джерелом права дає можливість суду фактично творити право.
В силу історичних та інших умов англійське право завжди займало і продовжує займати центральне, домінуюче місце в англосаксонській правовій сім’ї, або в правовій сім’ї загального права. В історії його розвитку зазвичай розрізняють чотири основних періода.
Перший період асоціюється з часом виникнення і розвитку англійського права, що передувало норманському завоюванню Англії у 1066 р. цей період і називають англосаксонським періодом. Характерно для нього наявність багаточисельних законів і звичаїв варварських племен германського походження (саксов, англов, ют, датчан), що преобладали в цей період в Англії. В країні не було загального для всіх права. Діяли не пов’язані між собою в єдину систему сугубо місцеві, локальні акти (звичаї).
Другий період в розвитку англійського права історики і юристи визначають по часу з 1066 р. по 1485 р., до встановлення дінастії Тюдоров. Цей період вважається періодом переборення домінуючої ролі місцевих звичаїв і створення загального права.
Третій періодрозвитку правової системи цієї країни хронологічно визначається з 1485 по 1832 р. і вважається періодом розквиту загального права в Англії. Особливість його була в тому, що в силу умов, що склалися, система загального права Англії в цей період вимушена була змагатися і одночасно “співпрацювати” з так званим правом справедливості.
Четвертий період розвитку англійського права хронологічно визначається 1832 р. і продовжується по даний час. Цей період відрізняється значною трансформацією як державного механізму, так і правової системи Англії. На початку періода були проведені доволі радикальні правова і судова реформи. В результаті їх гараздо більший, ніж було раніше, акцент юристів теоретиків і практиків ставився на матеріальному аніж на процесуальному праві. Була проведена велика робота по чистці законодавства, звільненню його від архичних, давно не діючих актів. Підверглись систематизації цілі масиви нормативних актів, що існували в ряді областей англійського права. В результаті проведеної судової реформи всі англійські суди були урівняні в своїх правах. На відміну від всіх періодів, що передували, вони отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і норми “права справедливості”.
На протязі ХХ ст. в тому числі джерел англійського права різко виростає роль делегованого законодавства, особливо у сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування. Вищою формою делегованого законодавства вважається “наказ в Раді” – урядовий акт, що видається від імені корони іТайної Ради. Багато актів делегованого законодавства видаються міністерствами та іншими органами управління на підставі уповноваження уряду.
Поряд з англійським правом в англосаксонській правовій сім’ї особливо виділяється американське право – правова система США. В основних своїх рисах ця правова система почала складатися ще у ХVII – XVIII ст.ст. в умовах колоніалізма і зберегла багато своїх первинні особливості до сьогоднішнього дня.
Важливим у становленні американської правової системи стала американська Конституція, прийнята у 1787 р., вона не лише закріпила державний і суспільно-політичний устрій нової країни, але і створила передумови для її розвитку. Американська Конституція – це не лише, але і навіть не стільки юридичний, оскільки політичний, соціальний і ідеологічний документ. В ньому встановлюється і законодавчо закріплюється система органів держави, політичних інститутів суспільства, сукупність конституційних прав і свобод громадян, принцип розподілу влади і інші державно-правові принципи. Конституція США створює правові засади побудови і діяльності всіх державних і суспільно-політичних інститутів, виступає в якості юридичного фундаменту, на якому будується вся правова система США і правові системи всіх 50 штатів.
Наявність писаної Конституції, що містить Білль про права, є важливою відмінною рисою правової системи США порівняно з системою англійського права. В правовій системі Великобританії, як відомо, немає писаного тексту конституційного акту, як немає і аналогів американського Білля про права. Одна з особливостей правової системи США пов’язані і деякі інші її особливості. Одна з них, наприклад, – право Верховного суду США тлумачити текст і зміст Конституції країни і право вищих судових інстанцій різних штатів тлумачити їх власні конституції.
Діяльність Верховного суду США по тлумаченню Конституції країни є проявом судового контролю за законністю федеральних законів і законів, що приймаються на рівні штатів легіслатурами. Наявність такого контролю – ще одна особливість правової системи США порівняно з правовою системою Англії.
Серед особливостей правової системи США слід виділити її “федеративний” характер, безпосередній зв’язок правової системи з федеративною структурою держави. В силу історичних причин , а саме, під впливом на процес становлення і розвитку права в колишніх колоніях, а нині штатах, суб’єктах федерації, різних правових систем і традицій на території США фактично склалось 51, які в значній мірі відрізняється від іншої правової системи. Ця – федеральна правова система, що охоплює територію всієї країни, і правові системи, що діють на території штатів. На всіх рівнях існує велика кількість законодавчих органів, а ще більше актів, що вони випускають. Тільки в штаті Каліфорнія нараховується більше трьох тисяч законодавчих органів. Це перш за все законодавчі органи самого штата, а також законодавчі органи містов, округів і так звані шкільні і спеціальних районів.
Серед існуючих в даний час правових груп та сімей романо-германська правова сім’я займає особливе місце і має особливе значення для розвитку юридичної теорії і практики. За словами Рене Давіда, вона є “першою сім’єю, з якою ми зустрічаємось в сучасному світі”.
Романо-германська правова сім’я охоплює більшу частину країн Африки, всі країни Латинської Америки, країни Сходу, включаючи Японію, а також країни континентальної Європи.
Правові системи останніх за рядом специфічних ознак поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи правових систем відносять правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембурга і Голандії. До другої групи – правові системи Германії, Автрії, Швейцарії та ряду інших країн.
Континентальна Європа вважається загальновизнанім центром розвитку романо-германської правової сім’ї. Але розвиток її за останні сторіччя наблюдалось і в інших частинах країни і регіонах. З урахцванням цього романо-германську правову сім’ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську і інші правові підгрупи.
Своє історичне і генетичний початок романо-германська правова сім’я бере в Стародавньому Римі. Її витоки знаходять початок в римському праві. Це відрізняє дану правову систему від англосаксонської і всіх інших існуючих в сучасному світі правових сімей. Саме в витоках заключається її головна особливість.
Наступний розвиток і розповсюдження за межі континентальної Європи романо-германська правова сім’я отримала в результаті колонізації європейськими країнами інших країн. В своєму розвитку романо-германська сім’я проходить досить тривалий шлях. Дослідники виділяють три основні періода її еволюції.
Першим періодом – становлення романо-германської правової сім’ї хронологічно вважається період, що передує її еволюції вплоть до ХІІІ ст. на думку вчених-юристів, саме ХІІІ ст. слід вважати “часом, коли з наукової точки зору з’явилась система романо-германського права”.  До цього часу йшов процес накопичення відповідного матеріалу, вивчення його і узагальнення, створення передумов для формування єдиної системи романо-германського континентального права.
Другий період розвитку романо-германської правової сім’ї хронологічно визначається з ХІІІ по ХVІІІ ст. Він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, або Відродженням, що з’явились спочатку в Італії на межі ХІІІ – ХІV ст.ст., а пізніше розповсюдилась на всю Західну Європу.
Характеризуючи даний період в розвитку романо-германської правової сім’ї, Р. Давід писав, що нове суспільство знову визнало необхідність права. Воно почало розуміти, що тільке право може забезпечити порядок і безпеку, яких “требует божественный замысел и которые необходимы для прогресса”.
Третій період в розвитку системи романо-германського права, в значній мірі підготовлений школою природнього права, асоціюється з посиленим розвитком законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Даний період, згідно прийнятої хронології, продовжується і на даний час.
Характерним для кінця другого і початку третього періодів є те, що країни континентальної Європи, що перемогли в цей час буржуазні революції суттевим чином змінили або повністю відмінили феодальні правові інститути. Вони внесли суттєві корективи в уявлення про саме право і обратили закон з другорядного за своєю значімістю джерела в основне джерело романо-германського права.
Була переборена теорія, а разом з нею і практика, згідно з якою глава держави – суверен (царь, король, імператор) не міг змінити або відмінити право. Він не володів правотворчими функціями. Право існувало повз державних влад.
Теоритично допускалось, що ці повноваження даються суверенну “для закріплення принципів природнього права”. В той же час практично допускалось, що отримавши відповідні повноваження, він міг уникати даної мети і навіть використовувати владу для зміни основ державного або суспільного строю, нескільки не турбуючись при цьому про “природні права”.
Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного, закону і законодавс тва, передбачили також, по мірі накопичення законодавчих актів, необхідність і можливість їх систематизації, а точніше – кодифікації. Кодифікація дозволила впорядкувати діюче законодавство, збавитись від зживших себе, але вкорінившихся повсюди нормативно-правових актів та інших архаізмів. Вона сприяла переборенню існуючої дрібниці права, множинності і поширення звичаїв, розриву між правовою теорією і практикою.
Кодифікація символізувала собою завершення процесу формування романо-германської правової сім’ї як цілісного явища. В багатьох країнах Європейського континенту була проведена систематизація діючих законодавчих актів і як результат її були прийняті кодекси – нормативно-правові акти, що вбирали в себе всі життєвоздатні в романо-германській правової сім’ї. Так, у Франції (1804), в Германії (1896), Швейцарії (1881 – 1907) і інших країнах першочергово були прийняті цивільні кодекси. Потім – кримінальні, кримінально-процесуальні та аналогічні їм нормативно-правові акти.
На даний час кодекси, поряд з іншими нормативно-правовими актами і в першу чергу зі звичними, поточними законами, що регулюють практично всі найбільш важливі сфери суспільного життя, в романо-германській правовій сім’ї виступають в якості ведучих джерел прав. Серед інших джерел права важливу, але не визначающу роль відіграють багаточисельні підзаконні акти, звичаї і правові доктрини.
Визначне значення в європейському континентальному праві придається судовій практиці. На відміну від системи англосаксонського права судова практика в романо-германській правовій сім’ї відіграє меншу роль. Але її не можна скидати з рахунку як джерело права. Це в першу чергу стосується цивільного, трудового, адміністративного і деяких інших галузей права.
На відміну від англосаксонської та романо-германської правових сімей мусульманське право не є самостійною галуззю знань або областю науки. Склавшись в своїй основі ще в VІІ – Х ст.ст. в період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському Халіфаті, воно незмінно виступає лише як одна з сторін ісламу. Ця релігія, відмічається в наукових джерелах, містить в собі, по-перше, теологію, яка встановлює і уточнює, в що мусульманін повинен вірити і в що не повинен вірити, а, по-друге, що вказують на те, що вони повинні робити і що не повинні. В ісламській релігії сукупність таких приписів називається шаріатом (“шлях слідування” – в перекладі) і складає власно те, що називають мусульманським правом.
Незламна основа мусульманського права – Коран. Це головна священна книга мусульман, в якій зібрані різні проповіді, обрядові і юридичні встановлення, молитви, заговори, всілякого роду розповіді і притчі, що проговорюється Муххамадом в Мекке та Медине. Зміст Корану складають висловлювання Аллаха своєму пророку та посланцю Муххамаду.
Коран є першим і основним джерелом мусульманського права. Але ніхто з мусульманських юристів його не сприймає ні в якості книги права, ні в якості кодексу мусульманського права. Окремі положення юридичного характеру, що містяться в Корані, далеко не достатні для того, щоб вести мову про кодифікацію. Більш того, багато правових інститутів, що мають велике значення для формування і розвитку мусульманського права, в тій священній книзі навіть не згадуються.
В священій книзі  – Коранє міститься також положення про чистоту і недоторканність мусульманської віри, неприпустимості її самої і її носіїв до інших вір та їх носіям – “невірним”. “О сыны Исраъила! – говориться в зв’язку з цим від імені Аллаха в сурі 2, 38 (40) –  Вспомните милость Мою, которую Я оказал Вам, и верно соблюдайте Мой завет, тогда и Я буду соблюдать завет с вами. Меня страшитесь и веруйте в то, что Я ниспослал в подтверждение истинности того, что с вами. Не будьте первыми неверующими в это. И не покупайте за Мои знамения ничтожную цену и Меня бойтесь”.
Поряд з положеннями релігійного або філософського плану в орані міститься положення, що розглядаються в сугубо юридичному плані. Наприклад, приписи правовірним по праву мілосердя Аллаха і самому бути мілосердними. Приписи давати притулок “багатобожникам”, якщо вони у тебе цього попросили: приют такої людини, “поки він не почує слова Аллаха”.  Це – вимога бути твердим у вірі, або “ счасливі віруючі, які в своїх молитвах сміренні, які відхиляються від пустословства, які творять очищення”, дотримуються “свої довіренності і договори”, “дотримують свої молитви” та т. ін.А якщо хто “втремиться за це”, іншими словами, порушить данні, імперативні за своїм характером, заповіді, то  він буде розглядатись як порушник (“ті вже порушники”).
Відповідно до теорії мусульманського права держава в особі суверена-монарха або ж в більш піздніший час – парламента не може творити право, займатись законодавством. Суверен в ісламістському розумінні є не володарем, а слугою права. Мусульманське право створюється лише самим Аллахом і його право створюється лише самим аллахом і його посланцем і пророком Муххамадом. Що ж стосується суверена, то він, слідуючи праву видає лише адміністративні акти і слідкує за правильним здійсненням правосуддя.
Пристосування мусульманського права до  змінюющихся умов проводилось не лише за допомогою актів суверена, звичаїв і угод, але і за допомогою так званих юридичних стратагем і фікцій. Сутність їх заключається в тому, щоб використовуючи в правозастосовчій практиці багатьох мусульманських країн традиції враховувати перш всього бкву, а не дух закону, зовнішні обставини справ, що розглядаються, а не побуджуючі мотиви, обходити всілякого роду засобами та оговореннями діючі норми мусульманського права. Наприклад, забороняючу норму на аренду землі обходять, не порушуючи законодавства, шляхом заміни її на дозволений законом договір товариства. Заборона Кораном роставщичества, видачі займу “під відсоток” обходиться шляхом обмежувального кола осіб, на яких він разповсюджується. Стверджується, що дана заборона розповсюджується лише на приватниїх осіб, але не на банки та інші відповідні інститути.
Всілякого роду забороняючі та обмежуючі норми в мусульманському праві обходяться також за допомогою врахування та використання тієї ж обставини, що і ане право, в основі якого лежать положення та догми ісламу, розповсюджуються лише на мусульман. Наприклад, заборона на договір страхування між мусульманами обходиться шляхом укладання його між мусульманіном і немусуьлманіном.
Для того, щоб глибше зрозуміти діючі в країнах іслама правові системи і уникнути непорозуміння в даному питанні вченні-юристи виходіть з того, що не слід змішувати мусульманське (релігійне) право з позитивним правом, з позитивними правовими системами мусульманських країн. Необхідно розрізняти два близько стоящих одне до одного, але далеко не схожих понять: “мусульманське право” та “право окремо взятих мусульманських країн”. Вони існують не лише в теорії, але і в практиці кожної мусульманської країни, або, також як в християнських та інших країнах, в ісламі громадянське суспільство ніколи не змішувалось з релігійним суспільством і живе переважно за своїми писаним і неписаним законам, а не лише по релігійним канонам.
Індуістське право засновано на релігії індуїзма (брахмаїзма) і регулює поведінку членів індуістської общіни.  Його не слід змішувати з системою права Індії. Індуські общіни, де діють індуістське право, існуєть не лише в Індії, але і в багатьох інших країнах Південно-Східної Азії (Пакістан, Малайзія, Сінгапур, Непал, Шрі-Ланка) і у Східній Африці (Кенія, Танзанія, Уганда).
Ідеї індуїзма (брахмаїзма) знайшли свій вираз вже в стародавньоіндійських пам’ятках ІІ тисячоліття до н. е., що мали назву “Веди”.
Члени різних варн, згідно з “Ведами” та іншими джерелами брахмаїзма, повинні наслідувати божественновстановленої для їх варни дхармі – закону, боргу, звичаю, правилу поведінки.
Тлумачення змісту дхарм, їх систематизацією і складанням відповідних збірників (дхармашастр) займались різні брахманістські школи. До числа найбільш важливих дхармашастр, складених у ІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е., відносяться “Закони Ману”, “Закони Яйнавалка”, “Закони Нарада”. В “Законах  Ману” підкреслювалось, що всі, включаючи і уаря, повинні слідувати порадам і наставалінням брахманов у питаннях дхарми і слідувати встановленній для них дхарме. За порушення дхарми передбачалось не лише суворі земні покарання, але і загробні кари.
У тих випадках, коли немає заранє встановлених  правил, індуське право радить індивідам та суддям керуватися вимогами розуму, совісті і справедливості.
Індуське право не визнає таких джерел права, як державне законодавство і судова практика.
На подальший розвиток індуського права значний вплив мали законодавство англійської адміністрації і норми загального права. Так, були відмінені положення індуського права, пов’язані з кастою дискрімінацією, норми про недієздатність жінок, заборонено самоспалення вдів.
Після досягнення незалежності (в 1947 р.) в Індії був взят курс на модернізацію як індуського права, так і національної системи права в цілому. Конституція Індії 1950 р. заборонила дискрімінацію за мотивами кастової приналежності. Законом про шлюб 1955 р. було здійснено суттєве реформування норми індуського права про шлюб і розлучення. Закон про спадкування 1956 р. закріпив право жінок в сфері спадкових відносин і включив їх до кола спадкоємців. Був змінен колишній режим сімейного майна, і багато видів майна були визнанні об’єктами особистого майна. За законом 1984 р. були створенні та звані “сімейні суди”, які повинні вирішувати сімейно-шлюбні спори сторін незалежно від їх релігійної приналежності.
Система національного права Індії в значній мірі формувалась і розвивалась під великим впливом англійського права, і на даний час вона входить в правову сім’ю загального права.

 
2. Поняття типу держави

до останнього часу в теорії держави і права питання типології держави розглядались переважно з позиції формаційного підходу. Сутність його складається з того, що в основі типізації держав лежить категорія “суспільна формація”, заснована на тому або іншому способі виробництва, що відображає співвідношення базису та надбудови, класової сутності, цілей, задач та функцій держави з позиції її соціального призначення.
При формаційному підході в основу ділення історії соціального розвитку покладена ідея природньо-історичного процесу зміни однієї формації іншою. Первинна (архаічна) суспільна формація замінюється другорядною (економічною), що охоплює ряд суспільств, з притаманними їй засобами виробництва, що вступає потім місце третичній (комуністичній), яка характеризується відновленням основних рис общинної організації на якісно новому рівні і є більш високим типом архаїчної суспільної формації.
Таким чином, кожна наступна суспільна формація логічно та історично витікає з попередньої, в якій готуються всі економічні, соціальні та політичні передумови переходу до нової, більш високоорганізованої формації.
Першою суспільною формацією вважається первинно-общинна, яка не знала ні приватної власності, ні класів, ні товарного виробництва. Спосіб виробництва заснован на загальній (общинній, колективній) формі власності, а влада спирається на авторитет, виражає інтереси всього суспільства в цілому. Перехід до державно-організованому суспільству пов’язан зі змінами в базисі первинного суспільства, з невідповідністю характеру виробництва відносин рівню розвитку виробничих сил, що передбачає еру соціальної революції. Зміни в способі виробництва, що засновані на приватній власності, що виникла, поява класів і різних соціальних груп з протилежними економічними інтересами вимагали їх політичного оформлення у вигляді держави. Виділяються рабовласницький, феодальний, буржуазний (капіталістичний) та соціалістичний типи держави і права.
Рабовласницька держава – перший історичний тип держави, що виникла на межі ІV та ІІІ ст. ст. до н. е. (Месопотамія, Єгіпєт). Рабовласницький строй існував в країнах Азії, Європи до ІІ – V ст.ст. до н. Е. В Кітаї він був змінен феодальним строєм раніше, ніж в інших країнах (ще у ІІ – І ст.ст. до н.е.), а вищого (класичного) розвитку досяг в Стародавній Греції і в Стародавньому имі. У слав’ян виникнення держави відноситься до епохи феодалізму, тому вони минули рабовласницький строй.
Єкономічну основу рабовласницької держави складали виробничі відносини, що характеризуються тим, що приватної власністю рабовласника були не лише знаряддя та засоби виробництва, але і раби, яких нещадно експлуатували, продавали, купляли, могли безкарно вбивати та т. ін. В Кітаї рабів називали “чу-мінь”, що в перекладі значить “скот та раб”.
Рабовласницьке господарство будувалось на відносинах панування та підкорення. Швидке зношення робочої сили рабів та їх масова загибель внаслідок експлуатації не турбували рабовласників, так як в період розквіту рабовласницького строю “говоряще знаряддя праці” легко і швидко могло бути змінено новим. Джерелами поповнення рабів були війни, перетворення боржників в рабів (боргова кабала), провінції та колонії також поставляли “живий товар”. Це забеспечувало відносну дешевізну  робочої сили.