1.  Зміст договору.

Термін “договір” вживається в цивільному праві в різних значеннях. Під договором розуміють  і юридичний факт, який лежить в основі зобов’язання,  і само договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплено факт встановлення зобов’язального правовідношення.
У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до ст. 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. У цьому  значенні згідно зі ст. 626 ЦК України договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.  Тобто, цивільно-правовий договір є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.
Отже, договір є  правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.
Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Власне, це ті умови, на яких сто¬рони погодилися виконувати договір.
Сторони мають право укласти договір, в якому є елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному дого¬ворі застосовуються у відповідних частинах положення актів ци¬вільного законодавства про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із су¬ті змішаного договору.
Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, опри-люднених у встановленому порядку.
Якщо у договорі відсутнє посилання на типові умови, такі умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту відповідно до ст. 7 ЦК України.
Зміст договору як підстави виникнення цивільно-правового зобов’язання визначається тими правами та обов’язками, які взяли на себе учасники договору відповідно до умов договору, закріплені і сформульовані у договорі.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладе¬ним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними є умови, що формують договір у цілому та його окремі види. Це означає, що при недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається неукладеним, тобто таким, що не породив  юридичних наслідків. Утім, якщо сторони  домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним, навіть якщо він не містить ніяких інших умов.
 Перелік істотних умов безпосередньо  залежить від виду конкретного договору. утім,  частина друга ст. 638, встановлює  загальні критерії для визначення тих чи інших  умов істотними.  Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для дого¬ворів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Отже, поряд з визначен¬ням предмета договору, істотними є ті умови, що встановлені зако¬ном. Таким чином:
По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про предмет  договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно предмету договору, він не може вважатися укладеним.
По-друге, – це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами чинного законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є  необхідними для договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними слід вважати умови, що виражають природу відповідного договору. так, очевидно, що для оплатних  договорів істотною є умова про ціну, для строкових договорів –  умова про строк і т.д.
По-третє, істотними є будь-які інші умови,  відносно яких згода має бути досягнута на  вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких сторона, яка на них  наполягає, не бажає укладати відповідний договір. Так, наприклад, такою умовою у договорі купівлі-продажу може бути обов’язок продавця доставити продану річ за вказаною покупцем адресою.
Наприклад, законами визначаються істотні умови договорів оренди державного і комунального майна, концесійних договорів, договорів про розподіл продукції, зовнішньоекономічних контрак¬тів тощо. Істотними є також умови, які хоча прямо і не вказані в за¬коні, але є необхідними для договорів даного виду, наприклад, ціна в оплатних договорах, строк у договорах майнового найму тощо.
Ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін.
У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), що встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
     Зміна ціни після укладення договору допускається лише у ви¬падках і на умовах, встановлених договором або законом.
    Зміна ціни у договорі після його виконання не допускається. Як¬що ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходя¬чи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укла¬дення договору.
    Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійсни¬ти свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. За загальним правилом договір набирає чинності з моменту його укла¬дення. Проте сторони можуть домовитися і встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до йо¬го укладення.
    Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
    Істотними закон визначає ті умови, на внесенні яких до договору наполягає сторона договору. Це можуть бути будь-які умови, наприклад, умови щодо забезпечення виконання зобов’язань, щодо по¬рядку виконання та прийняття виконання за договором тощо.
   Нарівні з істотними умовами договорів цивільно-правова доктри¬на також виділяє звичайні та випадкові умови. За відсутності ле¬гального визначення цих понять (на противагу істотним умовам) іс¬нують різні точки зору та різна класифікація звичайних та випад¬кових умов. Узагальнюючи висловлені точки зору, треба сказати, що звичайними є ті умови договору, які базуються на диспозитив¬них нормах закону або звичаях. Їх внесення до тексту договору не є обов’язковим, їх наявність чи відсутність не впливає на факт укла¬дення договору, вони не потребують окремого погодження, однак стають обов’язковими для сторін у силу самого факту укладення до¬говору. Такими умовами можуть бути, наприклад, умови щодо від¬шкодування завданої шкоди, порядку розгляду спорів – за відсут¬ності таких домовленостей у договорі ці питання будуть вирішува-тися відповідно до загальних норм права. Випадковими вважаються ті умови договору, які хоч і не мають значення для укладення дого¬вору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включен¬ня до самого договору (на противагу звичайним умовам, що стають обов’язковими у силу самого факту укладення договору). Випадко¬вими, як правило, розглядаються умови щодо питань, які або взага¬лі не врегульовані законодавством, або певним чином виходять за межу нормативно встановлених диспозитивних норм, але щодо яких існує домовленість сторін договору.
    Важливе значення при укладенні і виконанні договорів, а особ-ливо у разі вирішення спорів, має тлумачення умов договору. ЦК Української РСР 1964 р. не містив легального визначення поняття тлумачення умов договору, що мало наслідком різні підходи при вирішенні спорів за договорами. Новий ЦК України заповнив цю прогалину в законодавстві і визначив загальні підходи до тлума¬чення договорів. Відповідно до статей 213 та 637 ЦК України зміст договору може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін тлумачення змісту договору може бу¬ти здійснено за рішенням суду. При тлумаченні змісту договору бе¬реться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відно¬син значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин договору, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини договору зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
Якщо за зазначеними правилами немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться ме¬та договору, зміст попередніх переговорів, усталена практика відно¬син між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істот¬не значення. У разі тлумачення умов договору можуть враховувати¬ся також типові умови (типові договори), навіть якщо у договорі не¬має посилання на ці умови.

 
2. Зміна та розірвання договору.

Після укладення договір набуває обов’язкової сили для сторін і має  виконуватися ними відповідно до його умов. Якщо інше не встановлено законом або договором, за згодою сторін допускається зміна або розірвання укладеного договору. слід враховувати, що розірвати або змінити можна лише такий договір, який є  укладеним  і дійсним. Отже, розірвання договору треба відрізняти від визнання його неукладеним або недійсним.
Основним способом розірвання  (зміни) договору є його розірвання або зміна за згодою сторін. ЦК передбачені окремі способи, за  допомогою яких сторони за згодою між собою  можуть змінити або розірвати договір. Наприклад, шляхом новації, наданням замість виконання відступного. Утім, законом чи договором право сторін на  розірвання (зміну) договору за згодою між собою може бути обмежене. Так, наприклад, відповідно  до ч. 3 ст. 636 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом, сторони, які уклали договір на користь третьої особи, з моменту вираження цією третьою особою наміру скористатися своїм правом, не можуть розірвати або  змінити договір без її згоди.
Змінити  або розірвати договір, якщо згода сторін про це не досягнута, можна на вимогу зацікавленої сторони лише у судовому порядку і лише при  наявності певних підстав. Такими підставами, відповідно до ч. 2 статті 651 може бути 1) істотне порушення договору другою стороною та 2) інші випадки, встановлені договором або законом.
Істотними слід вважати таке порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.  У  зв’язку з цим, термін “шкода” не треба розуміти обмежувально. Крім можливих значних  додаткових витрат, неотримання прибутків, він включає і інші наслідки, що істотно впливають на  інтереси сторони.
До другої групи підстав, що надають право вимагати зміни або припинення договору, належать підстави, прямо передбачені   ЦК, іншими актами законодавства або  договором. Так, наприклад, ст. 740 ЦК встановлює  підстави для розірвання договору ренти з ініціативи одержувача безстрокової ренти.
Від розірвання договору треба відрізняти  односторонню повну або часткову відмову від договору. одностороння відмова від  виконання договору (в повному обсязі або  частково) здійснюється без звернення до суду, і, відповідно, в силу самого факту її здійснення  договір вважається розірваним, а при частковій відмові – зміненим. Одностороння відмова від  договору (від виконання договору) можлива лише у випадках, коли вона прямо передбачена законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ст. 849 ЦК, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її  настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
В умовах свободи договору звичайно припускається, що укладення будь-якого договору відбувається в інтересах всіх його учасників, на умовах, що забезпечують оптимальний баланс їх  інтересів. Будь-яка особа здійснює оцінку свого інтересу від укладення того чи іншого договору не абстрактно, а виходячи з усієї сукупності існуючих зовнішніх обставин і певних  прогнозів відносно їх розвитку у майбутньому. Оцінюючи можливість тих чи інших змін існуючих зовнішніх обставин у майбутньому, сторони при укладенні договору, як правило, прагнуть  певним чином забезпечити свої  інтереси на випадок таких змін. Так, наприклад, передбачаючи можливість знецінення встановленої  договором орендної плати внаслідок стрімких  інфляційних процесів, орендодавець при укладанні договору оренди може вимагати визначення еквіваленту встановленої орендної плати у тій чи іншій стабільній валюті. Утім, в ході виконання договору  можуть відбуватися і такі зміни зовнішніх обставин, що істотно впливають на інтереси сторін і не могли бути  передбачені сторонами при укладенні договору навіть при всій необхідній завбачливості з їх боку.
Розірвання   (зміна) договору у зв’язку з істотними змінами обставин є самостійним випадком припинення (зміни) договірних зобов'язань, метою якого є необхідність відновлення балансу інтересів сторін договору, істотно порушеного внаслідок не передбачуваної зміни зовнішніх обставин, що не залежать від волі сторін.
Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Істотну зміну обставин треба відрізняти від  обставин непереборної сили. Непереборна сила  тягне неможливість виконання зобов’язання і  є підставою для звільнення сторони від відповідальності за невиконання. Істотна зміна обставин  не тягне неможливості виконання, така можливість зберігається, але таке виконання стає вкрай невигідним для однієї з сторін і  порушує її інтереси.
За наявності істотної зміни обставин, що  істотно порушила баланс інтересів сторін, сторони спочатку мають здійснити спроби щодо зміни або розірвання договору за взаємною згодою. Це право сторін цілком відповідає ч. 1 ст. 651 ЦК.
Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору у зв’язку з істотною  зміною обставин, договір може бути розірваний (змінений) лише за рішенням суду на вимогу зацікавленої сторони. При цьому, розірвання договору допускається лише при наявності одночасно чотирьох обов’язкових умов:
По-перше, має припускатися, що сторони при укладенні  договору виходили з того, що такої  зміни обставин не відбудеться, тобто не могли розумно передбачати можливість її настання.
По-друге, зміна обставин повинна бути  зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї  вимагалися за характером договору і умовам обороту.
По-третє, виконання договору при  наявності істотної зміни обставин настільки порушило б співвідношення інтересів сторін і значно позбавило б заінтересовану сторону того, на що  вона розраховувала при укладанні договору.
По-четверте, із звичаїв ділового обороту чи  суті договору не витікає, що ризик зміни обставин несе зацікавлена сторона, тобто сторона, яка  звернулася до суду з вимогою про зміну чи  розірвання договору.
При розірванні договору судом внаслідок істотної  зміни обставин застосовуються загальні правила щодо наслідків розірвання договору. однак слід  враховувати, що правила ч. 3 ст. 652, є винятком з встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК загального правила, згідно якого сторони не мають права вимагати повернення того, що  було виконане ними за зобов’язанням до  моменту зміни або розірвання договору. в даному випадку на вимогу будь-якої з сторін суд  визначає наслідки розірвання договору, виходячи з  необхідності справедливого розподілу між  сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.
При наявності істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається лише як виняток. Для цього, крім наявності всіх чотирьох умов, передбачених ч. 2 ст. 652 необхідна наявність ще однієї із двох  умов: розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін (чи однієї  з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
У разі зміни договору зобов’язання сторін зберігаються і продовжують існувати, але у зміненому вигляді. Зміна зобов’язань може означати як, власне, їх зміну відповідно до  змінених умов договору (щодо предмета місця, строків виконання тощо), так і часткове їх припинення (наприклад,  у випадку виключення з  договору тих чи інших умов). Змінюватися можуть будь-які умови договору: як істотні, так  і такі, що не належать до них. Так, наприклад, якщо сторони за договором поставки змінюють умови договору щодо строків поставки, ціни та асортименту товару, що постачається, то відповідним чином змінюються і їх зобов’язання.
У разі розірвання договору, зобов’язання сторін, що витікають з даного договору, припиняються повністю.
Важливе значення має чітке визначення моменту, з якого зобов’язання сторін вважаються, відповідно, зміненими або припиненими. Відповідно до ч. 3 ст. 653 таким моментом визнається момент  досягнення сторонами домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Аналіз цього положення в контексті ст.ст. 654, 639 ЦК дозволяє зробити висновок, що моментом зміни (припинення) зобов’язань сторін є момент надання угоді сторін про це необхідної форми.
Треба враховувати також, що угода щодо  зміни або розірвання договору сама є договором і, отже, на процес її укладення поширюються всі правила, передбачені главою  53. Так, як і будь-який договір, угода щодо зміни (розірвання) договору може проходити при укладенні стадії оферти і акцепту. В цьому випадку моментом укладення цієї угоди і, відповідно,  моментом зміни або припинення зобов’язань сторін буде момент отримання особою, яка  зробила пропозицію щодо зміни (розірвання)  договору відповіді про згоду з цією пропозицією від іншої сторони.
У випадку коли договір розривається (змінюється) у судовому порядку, зобов’язання сторін, відповідно, змінюються або припиняються з моменту набрання рішенням суду законної  сили. Момент, з якого рішення суду набирає  законної сили, визначається за нормами процесуального законодавства.
Частина 4 ст. 653 встановлює загальне правило, відповідно до якого договір змінюється або розривається лише на майбутнє, і отже, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту, відповідно, зміни або розірвання договору. утім, з  зазначеного загального правила договором або законом можуть бути передбачені винятки. Так, наприклад, якщо підставою зміни або розірвання договору є істотна зміна обставин, суд на вимогу будь-якої з сторін визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.
Частина 5 ст. 653 визначає наслідки зміни або розірвання договору, підставою яких є істотне порушення договору однією з сторін. Питання щодо того, чи є порушення договору істотним, чи не є таким вирішується відповідно до правил ст. 651 ЦК. У випадку, якщо порушення договору однією із сторін буде визнано істотним, і договір буде змінений або розірваний, друга сторона має право вимагати відшкодування збитків, викликаних  зміною або розірванням договору. відшкодування збитків є мірою відповідальності і, отже, відповідно до ст. 614 ЦК, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.
Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. (ст. 654 ЦК)
Ця стаття стосується лише тих випадків, коли зміна або розірвання договору здійснюється за згодою сторін. При цьому треба враховувати, що угода сторін щодо  зміни або розірвання договору сама є договором, і на її укладення поширюються правила, встановлені главою 53 ЦК.
Відповідно до загального правила, угода сторін щодо зміни або розірвання договору має  бути вчинена у такій самій формі, що і договір. Отже, якщо договір був укладений в усній формі, він може бути змінений або розірваний усною угодою сторін, якщо у простій письмовій – то, відповідно, угодою у простій письмовій формі. При цьому слід враховувати, що  відповідно до ст. 207 ЦК угода у письмовій формі  може вчинятися як шляхом складання єдиного документа, так і шляхом обміну листами, телеграмами, факсами тощо.
Договір, що був посвідчений нотаріально, змінюється або розривається нотаріально посвідченою угодою. Недодержання нотаріальної форми відповідно до ст. 220 ЦК тягне нікчемність угоди щодо зміни або розірвання договору. якщо договір підлягає державній реєстрації, то угода про його зміну або розірвання також має бути зареєстрована.
Договором, законом або звичаями ділового обороту можуть бути встановлені інші вимоги щодо форми угоди про зміну або розірвання договору.
Діловій практиці також відома і пролонгація дії договору на новий строк. Застереження про порядок пролонгації  договору може міститись і в самому тексті договору, а також здійснюватись шляхом укладення додаткової угоди до договору.
 
3. Види оферти.

Процес укладення договору складується з двох взаємопов’язаних стадій: пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). Особа, яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію, називається оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію – акцептантом.
Офертою яка тягне певні правові наслідки,  може вважатися не будь-яка пропозиція взагалі, а лише така, що містить всі необхідні істотні умови договору і виражає намір оферента вважати себе зобов’язаним у разі її прийняття. Так, наприклад, не може вважатися офертою лист, який хоча і  містить всі істотні умови договору, але зі змісту якого слідує лише намір особи вступити  у попередні переговори щодо укладення договору.
Важливою ознакою оферти є визначеність особи чи певного кола осіб, яким вона адресується. Саме тому реклама та інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб (наприклад, оголошення) не визнаються офертою і, отже не пов’язують особу, що їх зробила, якщо інше прямо не витікає з їх змісту. Винятком з цього правила є так звана публічна оферта – пропозиція, звернена до невизначеного кола осіб, що  містить всі істотні умови майбутнього договору і чітко виражає готовність оферента укласти договір з будь-якою особою, яка до нього звернеться. Публічна оферта має велике значення для цивільного обороту, оскільки саме таким чином укладається більшість договорів у сфері роздрібної торгівлі, побутового обслуговування населення тощо. Публічною офертою, наприклад, слід вважати розміщення на  прилавку товарів з цінниками.
 За своєю юридичною природою пропозиція щодо укладення договору (оферта) є  одностороннім правочином, що тягне виникнення певних правових наслідків для особи, що її зробила. Ці  правові наслідки виявляються в тому, що  одержана адресатом оферта  зобов’язує  оферента і  не може бути ним відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у  пропозиції або не  випливає з її суті чи обставин, за  яких вона була зроблена.
Слід зазначити, що правові наслідки  оферти пов’язуються не з самим фактом її  здійснення оферентом, а з фактом її отримання іншою особою. Саме тому оферент вправі  відкликати оферту до моменту або в момент її одержання адресатом. Так, наприклад, оферта,  надіслана поштою, до моменту її  отримання може бути відкликана телеграмою, факсом або  електронною поштою. В цьому випадку оферент не стає зобов’язаним внаслідок зробленої ним оферти.
Волевиявлення щодо прийняття оферти (акцепт) може бути здійснене у різних формах: усній, письмовій, шляхом вчинення певних дій і, навіть, у випадках, передбачених законом чи  договором, – у формі мовчання.
Так як пропозиція укласти договір (оферта) являє собою односторонній правочин і, таким чином,  породжує певні правові наслідки для особи, яка її зробила. Ці наслідки полягають у зв’язаності оферента зробленою ним офертою. У випадку необґрунтованої відмови від зробленої  оферти чи необґрунтованої її зміни оферент зобов’язаний відшкодувати іншій стороні всі збитки, яких вона зазнала, здійснюючи дії щодо укладення  договору.
Утім, юридична зв’язаність оферента зробленою ним офертою виникає лише на певний строк,  який  залежить від того, чи зазначений у оферті строк для відповіді чи ні. У статті  643 йдеться про оферту – письмову або усну – у якій вказаний строк для відповіді.
Відповідь про прийняття пропозиції, зробленої з вказівкою строку для відповіді, тягне укладення договору лише у випадку, якщо така  відповідь не лише вчасно відправлена акцептантом, але й отримана оферентом протягом вказаного в оферті строку. У зв’язку з цим, важливе значення має не лише правильне визначення початку і закінчення перебігу строку  гаданого для відповіді строку, але й врахування часу поштового обігу (якщо відповідь направлена поштою).
У випадку, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана оферентом протягом вказаного в оферті строку, моментом укладення договору вважається момент отримання  акцепту.
Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було  зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття.
Якщо пропозицію укласти догові, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у  письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом  цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, – потягом нормально  необхідного для цього часу. (ст. 644 ЦК).
На відміну від положень ст. 643 ЦК, правила  ст. 644, застосовуються у випадку, коли пропозиція щодо укладення договору була зроблена без вказівки строку для  відповіді. В цьому випадку встановлюються різні правила залежно від того, у якій формі була зроблена оферта: в усній чи письмовій.
У випадку, коли оферта була зроблена в усній формі (в тому числі по телефону,  по радіо чи за допомогою інших засобів зв’язку), вона  вважається зробленою  присутньому контрагентові. Визначальним фактором тут є то, що  сторони знаходяться у безпосередньому контакті і, отже, оферта не віддалена у часі від моменту її сприйняття контрагентом. За таких обставин акцепт має бути заявлений негайно. Лише за  такої умови договір вважається укладеним. Якщо ж на прохання особи, якій була адресована пропозиція, їй надається певний час для  розміркування, зроблена пропозиція вважається такою, що  зроблена із зазначенням строку для відповіді, і до неї застосовуються правила, передбачені ст.  643 ЦК.
У частині другій ст. 644 йдеться про пропозицію щодо укладення договору, зроблену без вказівки на строк для відповіді, яка зроблена відсутньому контрагентові,  тобто такому, з яким оферент не знаходиться в  безпосередньому спілкуванні, а проводить переговори у  письмовій формі, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, факсами тощо.
В цьому випадку договір вважається укладеним,  якщо акцепт отриманий оферентом або  протягом часу, встановленого актом цивільного законодавства (якщо такий строк встановлений), або потягом нормально необхідного для  отримання відповіді часу. Якщо протягом зазначеного часу відповідь про прийняття оферти від іншої сторони не надійшла, договір вважається неукладеним, а оферент – вільним від  зробленої пропозиції.
Строк, нормально необхідний для отримання відповіді на оферту в кожному конкретному випадку визначається з урахуванням ряду  факторів: звичаїв ділового обороту у такого  роду відносинах, попередньої  ділової практики між цими сторонами  (якщо вона існує), строку, необхідного для обігу поштової кореспонденції тощо.
За загальним правилом, будь-яке прострочення з відповіддю, допущене акцептантом, звільняє оферента від зробленої ним пропозиції, а договір вважається неукладеним. Утім, може відбутися, що відповідь була направлена акцептантом вчасно, з урахуванням часу поштового обігу (про що свідчить штамп з датою відправлення на конверті), але з вини органів зв’язку чи з інших незалежних від акцептанта причин надійшла до оферента із  запізненням. У цьому випадку застосовується правило, передбачене ч. 2 ст.. 645 якщо відповідь по прийняття пропозиції укласти договір  було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов'язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням.
Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією.
Якщо відповідь, відправлена акцептантом вчасно, надійшла до оферента із запізненням, то  оферент, якщо він не зацікавлений більше в укладанні договору, повинен негайно сповістити акцептанта про  одержання відповіді із запізненням. Лише за такої умови відповідь визнається такою, що запізнилася, а договір – таким, що не відбувся. В іншому випадку, тобто якщо оферент не сповістить негайно акцептанта про одержання відповіді із запізненням, договір буде  вважатися укладеним з моменту одержання відповіді оферентом.
Треба підкреслити, що правило частини 2 ст. 645, застосовується лише у тих випадках, коли отримана із запізненням відповідь була відправлена вчасно. Вчасно відправленою треба визнати відповідь, що  була відправлена з урахуванням строку, необхідного для її доставки оферентові. Так, наприклад, якщо відповідь була відправлена поштою, то необхідний для її доставки строк визначається виходячи із звичайних строків проходження кореспонденції, але у всякому випадку він має  бути не меншим відповідних контрольних  строків походження кореспонденції,  встановлених  Міністерством зв’язку України.
Якщо повідомлення про отримання відповіді із запізненням оферент зробить негайно після її отримання, то він має право розглядати отриману із запізненням відповідь як нову пропозицію укласти договір (оферту), зроблену без вказівки строку для відповіді.
Суть  правил, встановлених  ст. 645 ЦК полягає у захисті інтересів оферента, який отримав акцепт після закінчення встановленого ним для відповіді на оферту строку і не зацікавлений більше в укладанні договору з цим  контрагентом. Утім, якщо оферент зацікавлений у договорі як і раніше і згоден його укласти, то  за його згодою договір може вважатися укладеним навіть у тих випадках, коли акцепт був не лише отриманий, але й відправлений  акцептантом із запізненням.
Стаття 646 ЦК зазначає, що відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
Відповідно до ст. 642 ЦК акцептом визнається лише повна і безумовна згода з отриманою пропозицією. Якщо ж особа, якій була  зроблена пропозиція щодо укладення договору, дала згоду укласти договір, але на інших, ніж були запропоновані, умовах, то вважається, що  вона відмовилася від раніше зробленої  пропозиції і водночас звернулася з новою пропозицією до первісного оферента. При цьому не має значення, які саме умови були змінені чи додатково додані: у всіх випадках договір вважається неукладеним. У цьому випадку сторони міняються місцями: особа, якій була адресована первісна оферта, сама стає оферентом, а первісний оферент, відповідно, – особою, якій адресована нова оферта.
Первісна оферта втрачає своє юридичне значення і не пов’язує більш особу, яка її зробила, а на нову оферту поширюються правила ст.ст. 643 або 644 ЦК, залежно від того, чи містить вона строк для відповіді чи ні. Процес узгодження умов договору може бути досить тривалим,  тому сторони можуть по черзі виступати  то в ролі оферента, то в ролі акцептанта, доки не прийдуть до єдиної редакції договору або не  відмовляться взагалі від його укладання.
Місце укладення договору може мати значення для визначення права, що до нього застосовується (перш за все, це стосується правових  актів органів місцевого самоврядування), застосування місцевих звичаїв, зокрема, звичаїв  ділового обороту, для тлумачення договору, а також для визначення окремих умов договору,  зокрема ціни (наприклад, коли конкретна ціна договором не фіксується, а встановлюється на рівні середньої ціни, яка діє на певному ринку товарів, робіт чи послуг).
Стаття 647 встановлює загальне правило щодо визначення місця укладення договору. якщо інше не передбачено самим договором, місцем його укладення вважається місце проживання оферента – фізичної особи, або місцезнаходження оферента – юридичної особи.
Якщо встановити оферента в силу якихось причин неможливо (наприклад, попереднє листування сторін втрачене і зберігся лише  остаточний текст договору), місцем укладення договору слід вважати місце його вчинення ( підписання, посвідчення чи досягнення усної  домовленості).
Оскільки договір є видом правочинів, то загальні правила про форму правочинів  застосовуються і при укладанні договорів.
 
Використана література

1. Цивільний кодекс України від 16.03. 2003 р.
2. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М., 1940.
3. Новицкий Й. Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М., 1950.
4. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975.
5. Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая:
Обіцяє положення — М., 1999.
     5. Алексеев С. С. Право: Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
     6. Зобов’язальне  право:  Теорія і  практика /  За ред.  О.  В.  Дзери.  —
К., 1998.
     7. Цильне право України. Академічний курс // За ред. док. юр. н. Я.М. Шевченко, у двох томах. Київ – 2003. Т. 1.