Вступ
До кінця 80-х років Україна перебувала у складі Союзу РСР. Західні дослідники
– політологи, економісти, історики, державознавці вже давно дійшли
одностайного й беззаперечного висновку: Союз Радянських Соціалістичних Республік
був недемократичною, тоталітарною, централізованою, унітарною державою, новітньою
комуністичною імперією ХХ ст. Тут не існувало соціальної справедливості,
елементарної демократії, прав і свобод громадян, загальнолюдських соціальних
цінностей. Щоправда для партійної державної еліти соціальні блага, матеріальний
добробут, права і свободи існували. Вона отримувала високу заробітну платню,
зручні особняки і квартири, медичне обслуговування у спецлікарнях і поліклініках,
безплатні або із суто символічною оплатою щорічні путівки у спецсанаторії,
обслуговування продовольчими і промисловими товарами у спецмагазинах, службові
автомобілі, дачі та ін.
Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України та проведення
всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. наша країна стала на самостійний
державницький шлях.
Проголосивши незалежність, Україна ввійшла як повноправний член до цивілізованих
країн світу. Вже 2 грудня 1991 р. нову сувереннудержаву визнала Польща. 25 грудня
1991 р. Україну визнали США, впродовж 1992 р. – ще 64 держави. Велике
значення для України мало визнання її з боку Росії, яка намагалася зберегти за
собою роль керівного центру в рамках СНД. Керівництво з колишніми радянськими
республіками, але категорично виступало проти створення наддержавних структур, які
б загрожували суверенітету нашої країни. Україна вважала СНД міжнародним
механізмом, що мав існувати на основі двосторонніх взаємовигідних відносин між
країнами – членами цього союзу. Уряд України дотримувався політики, яка
повинна була забезпечити реалізацію національних інтересів республіки.
Як показав час, найболючішим питанням міжнародної політики для України стали
відносини з Росією, яка продовжувала займати імперську позицію стосовно інших
держав. Українське керівництво, незважаючи на провокаційні кроки з боку деяких
політичних сил Росії, проводило у відносинах з цією країною зважену
політику, намагаючись вирішувати спірні питання шляхом переговорів. Постійною
проблемою взаємовідносин був і залишається Крим. Загострюють ситуацію і різні
позиції цих країн щодо НАТО. Росія, невдоволена вступом до цього
військово-політичного об’єднання країн Східної Європи, рішуче виступає проти
розширення НАТО на Схід. Україна вважає, що вступ до цього союзу – це
внутрішня справа кожної сувереної держави.
1. Відродження Української незалежної держави.
Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внутрішній і
зовнійшній політиці СРС. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка
на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення
соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність
докорінних змін в усіх сферах життя суспільства, передусім в економіці, докорінної
перебудови організаційних структур, форм і методів діяльності органів
управління.
Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалось створення
“гуманного демократичного соціалізму”. Головним напрямом реформування
визначалася економіка, але шість років перебудови не дали будь-якого конкретного
результату в економічній сфері.
Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову
організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Важливим
елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління
народним господарством республіки, яку розглянула і в основному ухвалила Верховна
Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 р. Схемою забезпечувалися
організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних
методів управління, створювалися умови для втілення в життя Закону СРСР від 30
червня 1987 р. “Про державне підприємство (об’єднання)”.
Зміни, що відбулися в країні, основним змістом котрих була демократизація
суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму, а також
послаблення влади КПРС – стрижня адміністративно-командної системи
управління, обумовили необхідність реформування державного апарату як у центрі,
так і на місцях. Ця робота почала розгортатись передусім на союзному рівні. Досить
радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 р.
ІІІ з’їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М Горбачова
Президентом СРСР. Запровадження інституту президенства в країні було
логічним втіленням у практику державного будівництва теорії поділу влади, що
передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й
виконавчої.
Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були
накреслені в рішеннях ХІХ всесоюзної конференції КПРС, у прийнятті вересневим
(1989 р.) пленумом ЦК КПРС програмі “Національна політика партії в сучасних
умовах”, а також в постанові з’їзду народних депутатів СРС “Про
основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. У згаданих
документах одним з основних напрямів удосконалення національно-державного устрою
вважалось забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і
повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього
положення Верховна Рада СРСР ввела у дію з 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про
розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації”. В ст.
1 цього Закону давалось таке визначення СРСР: “Союз Радянських
Соціалістичних Республік є сувереною соціалістичною державою”. Наводились і
визначення союзних республік: “Союзні республіки – суверенні радянські
соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення
народів і рівноправності об’єдналися в Союзі Радянських Соціалістичних
Республік. Так, за кожною з них зберігалося право вільного виходу з СРСР.
Вказувалося, що порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної
республіки з СРСР, визначається спеціальним законом.
Водночас в умовах загальної демократизації радянського суспільства союзні
республіки зробили рішучий крок у напрямку забезпечення реального суверенітету.
Першою його проголосила Росія. Так, 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про
суверенітет Російської Федерації. Цей документ “фактично сформулював
політико-правові передумови для будівництва нової російської державності”.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет
України, якою утверджувалося здійснення українським народом його
невід’ємного права на самовизначення. 16 липня 1990 р. Верховна Рада
УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою
утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на
самовизначення. Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади республіки в межах її території, недоторканність і незмінність
кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження
національним багатством, самостійне створення банківської, цінової, фінансової,
митної і податкової систем. Україна заявила про права на власні збройні
сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній
раді. У Декларації наголошувалося, що відносини з іншими республіками Україна має
намір будувати на основі договорів, укладених на принципах рівноправності,
взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи, та зазначалося, що принципи
Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладення
союзного договору. Важливим політичним кроком у національному відродженні України
було прийняття Закону “Про економіічну самостійність Української РСР”.
Визначилася також надто важлива й актуальна позиція України з приводу проходження
військової служби громадянами республіки.
16 січня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення на
території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження Союзу РСР як
федерації рівноправних суверенних республік. такий загальносоюзний
рефендум відбувся. Але він не вніс ясності щодо змісту нового союзного договору і
подальшої долі СРСР. Кожна республіка проводила референдум на свій розум, а деякі
навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія).
Після референдуму розпочався так званий “новоогарьовський процес”,
під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М.
Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасниками переговорів
була підписана “Заява”. В документі декларувалися принципи нового
союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання.
Зустрічі учасників переговорів у травні – липні в Ново-Огарьові явно
не спрацювали, виявивши значні розходження між сторонами. Так, керівництво
України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про
необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради
України. 27 червня остання прийняла рішення про відкладення розгляду договору на
вересень. Наприкінці липня М. Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного
договору завершено. 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного
договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром
найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань
державного, господарського і соціально-культурного будівництва.
Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня
1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту. Було
проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану
(ДКНС), члени якого заявили про свій намір зберегти централізовану союзну державу.
Путч закінчився провалом. Проте події серпня 1991 р. викликали серйозні зміни в
державному й суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центробіжні тенденції
в СРСР. Політична ситуація спонукала Україну вжити більш рішучих заходів для
захисту свого суверенітету. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради
проголосила історичний АКТ про державну незалежність України. В постанові
Верховної Ради зазначалося: “З моменту проголошення незалежності чинними на
території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти
законодавства республіки”. Державна незалежність України проголошувалася на
основі права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими
міжнародно-правовими документами. В боротьбі за незалежність своєї держави народ
України обрав цивілізований шлях – шлях мирного розвитку. Він проголосив, що
будуватиме державу “суверенну і самостійну, незалежну і відкриту,
демократичну й правову”.
В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанови про
департизацію державних органів, установ та організацій, про власність КПУ та КПРС
на території України, а також Указ про тимчасове припинення діяльності КПУ до
остаточного розслідування обставин, пов’язаних із державним переворотом.
Прийняті постанови орієнтували працівників державних установ на те, що їхня
діяльність має будуватися перш за все на основі законів, а не на партійних
позиціях. Проте хоча партапарат й було розпущено, майже вся державна та
господарська номенклатура залишилася при владі. І це зрозуміло, адже нових кадрів
службовців та спеціалістів не існувало, їх потрібно було готувати. Важливим кроком
на шляху реформування існуючої системи став закон “Про
правонаступництво України”, прийнятий 12 вересня 1991 р. У ньому
наголошувалося, що на території республіки діють лише ті закони й акти УРСР, які
не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про
незалежність.
Народ України відігравав головну, визначальну роль у розв’язанні
фундаментальної проблеми – утворення незалежної української держави. На
Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. він висловив своє ставлення до
розбудови самостійної, незалежної України.
З проголошенням незалежності перед Україною постало питання вибору моделі свого
державного устрою. В дискусіях активну участь взяли новостворені політичні партії.
Визначилися два підходи: України бути президентсько-парламентською або ж
президентською республікою. Верховна Рада прийняла рішення про запровадження в
Україні інституту президентсва. Вона ухвалила 5 липня 1991 р. Закон про введення
поста Президента України і внесла відповідні зміни до Конституції республіки.
Президентська форма державного правління запроваджувалась у період, коли правляча
партія комуністів, яка до цього здійснювала владні функції, була зруйнована. Проте
створення нової системи державної влади гальмувалося. Як у центрі, так і на місцях
утворився вакуум влади. Виникла гостра потреба в органі, який виконував би функції
координатора законодавчої, виконавчої та судової влади. Тому обрання президента
– одноосібного глави держави мало слугувати важливим чинником підвищення
політичної й державно-правової відповідальності всії владних структур за стан
справ у державі. При цьому враховувалася практика демократичних країн, де форма і
зміст державних інститутів визначається у процесі вільного й відкритого змагання
різних політичних сил, а інститут президентства є консолідуючим чинником розвитку
суспільства.
Вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. Вони проводилися на
альтернативній основі (претенденти – М. Гриньов, Л. Лук’яяненко, В.
Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський, Л. Кравчук). Понад 61 % виборців
віддали свої голоси за Леоніда Кравчука. Запровадження інституту президентства в
Україні, де авторитарний стиль керівництва пустив надто глибоке коріння, свідчило
про формування нових політичних традицій на терені Української держави, розширило
базу для участі громадян у політичному житті.
2. Держава і право України на сучасному етапі.
2.1. Становлення незалежної Української держави.
Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення
незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. ознаменували
початок нового періоду нашої історії.10 грудня 1991 р. Верховною
10 грудня 1991 р. Верховною Радою України була ратифікована Угода про
створення Співдружності Незалежних Держав, підписана у Біловезькій Пущі
керівниками Білорусі, Росії й України. Після того як до неї приєдналися й інші
республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівники айзербаджану, Білорусі,
Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикістану, Туркменістану,
Узбекистану, України підписали Декларацію про Саівдружність Незалежних Держав,
закінчив існування Союз РСР.
Перехід від статусуу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України
на історичну авансцену як незалежної самостійної держави відбувався мирним
еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та
створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня
1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон “Про правонаступництво
України”. Цей Закон розв’язав питання щодо території, населення,
правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї
прав і обов’язків від Радянської України. Законом підтверджувалася чинність
на території республіки Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР, якщо
вони не суперечать законам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р. Найвищим
органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка мала діяти в існуючому
депутатському складі до нових виборів у парламент. Органи влади, управління,
судів, прокуратури мали діяти до створення нових.
У пострадянський період державний лад України мав ще перехідний характер. По суті
це був конгломерат залишків радянської влади, новонароджених елементів
парламентаризму та президентського правління.
На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий орган держави.
Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної
виборчиї комісії, призначала Прем’єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий
законоодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського
судів, призначав орбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, Голову
правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991 – 1993 рр. її
функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а
лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції,
голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову
Державного митного комітету.
Становленю українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р.
Закону “Про статус народного депутата України”. Закон установлював
права народних депутатів: обирати та бути обраним у органи Верховної Ради України;
пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання
про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне
обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них
та ін. Визначились також обов’язки народних депутатів: бути присутнім та
брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів; додержуватися регламенту
Верховної Ради; підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно
інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про
реалізацію своєї передвиборної програми та ін.
Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем’єр-міністра,
неузгодженості функцій законодавчої і виконавчої влади і регіонів державний апарат
працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою,
часто-густо втручатись у розв’язання поточних питань. Законодавча діяльність
парламенту не встигала за життям.
Президент України, у свою чергу, прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади,
взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. В результаті відчутним стало
гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.
У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих
структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства
позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідатии за
реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та
від 19 грудня 1992 р. розширялися повноваження Кабінету Міністрів
України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і
соціальних питань, які мали силу законів.
Указом Президента Л.Кравчука від 25 лютого 1992 р. було утворено новий постійно
діючий орган – Державну Думу України. Цей орган мав виконувати
консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики,
принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Члени Думи складали
чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча
за персональним складом Дума виглядала дуже солідно, вона так і не стала
ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою.
Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через дев’ять місяців
змушений був розпустити Думу.
Ускладнено відбувався процес створення місцевих органів державної
виконавчої влади. Верховна Рада, виходячи зі старих радянських підходів, хотіла
мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент намагався очолити
виконавську державну вертикаль.
Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представників Президента в
областях , районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб
– голів місцевих адміністраців. Представникам Президента надавались досить
широкі повноваження, серед яких: забезпечення реалізації законів і розпоряджень
центральних органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального
самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх
підпорядкуваня та форми власності. Однак контрольні функції не передбачали
розв’язання питань, що входили до компетенції місцевих рад. Навіть, якщо
рішення місцевих рад суперечили закону, представник Президента міг тільки
призупинити їх дію до судового рішення з даного питання.
Верховна Рада Законом від 27 березня 1992 р. вивела місцеві ради із системи
органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального
самоврядування. Разом із тим передбачалось надання виконавчим комітетам сільських,
селищних та міських рад повноважень, делегованих державою.
У лютому 1994 р. було прийнято Закон “Про формування місцевих органів влади
і самоврядування”, відповідно до якого після виборів безпосередньо
населенням улітку 1994 р. місцевих рад та їхніх голів було скасовано інститут
представника Президента. В новій редакції цього закону від 28 червня 1994 р.
виконкоми відповідних рад отримали право виконувати одночасно й функції
місцевих органів виконавчої влади, а на голів відповідних рад покладалися також
функції глав місцевих державних адміністрацій.
Президентським Указом “Про забезпечення керівництва структурами державної
виконавчої влади на місцях” від 6 серпня 1994 р. відповідальність за
здійснення делегованих державою повноважень державної виконавчої влади
покладалась на голів місцевих рад. Фактично у межах виконкомів рад утворювалась
нова державна адміністрація.
Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні
1995 р. Конституційногодоговору між Верховною Радою і Президентом України.
Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються
державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. В селах, селищах
і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування –
відповідальні сільські, селищні і міські ради на чолі з головами рад. Виконавчі
органи цих рад – виконавчі комітети, які очолюють голови рад, здійснюють
також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.
Новий етап у формуванні виконавчої вертикалі відбувся вже на основі нової
Конституції України з прийняттям у 1997 р. нових законів про місцеві
держадміністрації і про місцеве самоврядування.
Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися
й на функціонуванні судових та правоохоронних органів.
У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи.
Законом України “Про Конституційний Суд України” від 3 червня 1992 р.
були закладені основи конституційної юстиції. Але зміни у судовій системі
відбувалися надто повільно.
В Україні після отримання незалежності продовжувала діяти система судів загальної
юрисдикції, основною ланкою якої були районні (міські) та міжрайонні (окружні)
суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку
становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та
Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України.
До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів
і Військово-Морських Сил. В період 1991 – 1994 рр. на підставі законів
“Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. , “Про органи
суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 р. дещо розширились функції
судів і посилилась незалежність суддів.
Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які
вирішували господарські спори, що виникали між юридичними особами, державними та
іншими органами. Реформувавши із державних арбітражів в арбітражні суди на
підставі Закону України “Про арбітражний суд від 4 червня 1991 р., вони
продовжували діяти в режимі арбітрування.
Правові основи організації і діяльності прокуратури були закладені Законом
України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону
систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України,
прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські,
районні, міжрайонні, а також інші прирівняні до них прокуратури. Прокуратура
перших років незалежності все ще перебирала на себе за радянською традицією роль
органу тотального нагляду. Серед її функцій були: нагляд за додержанням законів
усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та
громадянами; участь у розгляді в судах кримінальних справ та справ про
адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітражних судах та ін.
Конституція України 1996 р. створила можливість приведення системи і повноважень
прокурорських органів у відповідність до цивілізованих демократичних
засад.
Організаційно-правові основи діяльності міліції України містяться в Законі
України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. Відповідно до цього
міліція – це “Державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає
життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище,
інтереси суспільства і держави від протиправних посягань”. На неї
покладається адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова,
кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна (на договірних засадах) функції.
Закон визначає обов’язки і права міліції, порядок застосування закодів
фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї, правовий і соціальний
захист, відповідальність працівників міліції.
Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного
правоохоронного органу спеціального призначення – Служби безпеки України.
Відповідно до Закону “Про Службу безпеки України” від 25 березня
1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті державного суверенітету,
конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного
і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян
від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку
окремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядкована
Президентові України і підконтрольна Верховній Раді України.
До системи правоохоронних органів функціонально належить адвокатура
України. Але вона не є державним органоом. Це добровільне професійне громадське
об’єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав,
свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб
без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Правові
засади діяльності адвокатури визначаються Законом України “Про
адвокатуру” від 19 грудня 1991 р.
2.2. Конституційний процес. Конституція України 1996 р.
Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило
на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону
України. Але конституційний процес проходив з великими труднощями й тривав понад
п’ять років.
Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України,
підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена
Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України,
недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян,
гарантія їхніх прав та свобод.
Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту
Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.
Поряд з розробленням нової Конситуції України вносилися зміни в чинну тоді
Конституцію 1978 р.
Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах
державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників.
Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один з
варіантів проекту – найбільш вдалий – опублікували, після чого
упродовж шести місяців відбувалося його обговорення.
Після виборів нового складу парламенту і Президента України у період з 10
листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р. почала діяти нова конституційна комісія.
Вона була утворена за принципом представництва двох гілок влади, співголовами її
відповідно стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради О.
Мороз. Знову ж таки проблема вибору форми державного правління, поділу владних
повноважень між главою держави та парламентом виявилася нерозв’язаною.
Поданий Президентом у грудні 1994 р. на розгляд парламенту проект конституційного
Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування” передбачав
перетсорення країни з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську
республіку. Згідно з ним Президент ставав главою уряду і отримував право
формувати склад уряду без узгоджень із Верховною Радою. Йому ж мала
підпорядковуватись і система місцевих органів влади у вигляді місцевих
держадміністрацій. За результатами голосування 18 травня 1995 р. цей проект набрав
лише просту більшість голосів, тоді як для вводу його в дію необхідною була
конституційна, тобто у 2/3 голосів, більшість. У цій ситуації Л. Кучма
опублікував Указ про організацію опитування громадської думки з питання:
“Кому ви довіряєте – Президенту чи Верховній Раді?”. Однак ця
суперечка так і не була винесена на судження виборців. Згідно з чинною
Конституцією таке опитування не могло мати законодавчих наслідків, а влаштовувати
референдуми без згоди парламенту Президент на той час не мав права.
Унаслідок протистояння між гілками влади у 1995 р. в Україні виникла
конституційна криза. Її подолання потребувало нестандартних підходів. Таким
виявився Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України,
укладений 8 червня 1995 р. зазначалося, що на період до прийняття нової
Конституції України організація та функціонування органів державної влади і
місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом “Про
державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, який Верховна Рада
України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів. Отже,
Конституційний договір, в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон
про державну владу, мав статус тимчасового вищого правового акта.
Однак до опитування справа не дійшла. Гостре протистояння обох гілок влади
завершилося у червні укладенням Конституційного договору між Верховною Радою і
Президентом – строком на рік. Договір переважно відтворював положення
названого закону. На цей строк тимчасово припинялася дія статей чинної
Конституції, які суперечили Договору, дещо обмежувалися повноваження парламенту та
місцевих Рад і розширювалися нормотворчі й адміністративні функції органів
виконавчої влади.
Конституційний Договір, певне пом’якшення відносин між гілками влади
активізували процес підготовки Основного закону.
У лютому 1996 р. конституційна комісія завершила роботу і передала проект
Конституції на розгляд Верховної Ради, де його розглядали майже три місяці. Гострі
дебати виникли навколо п’яти основних положень: розподіл повноважень між
гілками влади, проблеми власності, державна символіка, статус російської мови і
статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зайшов у
безвихідь.
У даній ситуації деякі державні структури і чинники (наприклад, Рада національної
безпеки, Рада регіонів) рекомендували Президентові оголосити референдум щодо
затвердження Основного закону. Л. Кучма підписав відповідний указ. Тільки тоді
парламентарі спромоглися для загального добра переступити через власні амбіції та
переконання. У парламенті було створено погоджувальну комісію на чолі з М.
Сиротою, яка узгоджувала пропозиції різних партій, фракцій, груп. Врешті-решт з 27
на 28 червня 1996 р. Основний закон України було затверджено. День 28 червня
проголошено державним святом.
Це справді було святом для України, яке засвідчило, що закінчився тривалий тяжкий
період бездержавності, гарантовано її незалежність і соборність, вона остаточно
утвердилася як суверенна, повноцінна, велика держава, визначено основні заходи її
економічної і політичної основи, сукупність суспільних цінностей, створено
передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави не залежали від
орієнтації окремих партій, організації чи діячів.
Оцінюючи цю знаменну подію, Президент України відзначав, що з прийняттям
Конституції державне будівництво стало здійснюватися у визначених межах і
діяльністть державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне
русло: у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави; народ перетворюється
з об’єктів політики у вищий її суб’єкт, розширюється свобода його дій
в економіці та політиці; ми вийшли на новий вектор соціального поступу – від
тоталітаризму до демократії, розвиваємося за умов багатоманітних форм
господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури
держави; набули прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси; зруйновано
ідеологічний фетишизм і закріплено політичниий плюралізм; сформовано сприятливе
середовище для зміцнення безпеки держави і розв’язання внутрішніх проблем.
3. Реформування законодавства. Розвиток окремих галузей права.
Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної
Української держави. Проте, цей процес спочатку не мав достатнього
системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З
прийняттям Конституції України з’явились реальні перспективи щодо вироблення
гармонійно поєднаної збалансованої законодавчої системи. В українське право
впроваджуються європейські та міжнародні норми і стандарти. Разом з тим, цей
процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностями
і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи
є: приведення чинного законодавства у повну відповідальність до Основного Закону,
адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.
Впродовж 1996 – 1999 рр. розроблено низку невідкладних заходів, спрямованих
на поліпшення економічного становища, вдосконалення правової основи держави та ін.
Серед них – указ Президента від 7 липня 1997 р. “Про вищу економічну
Раду Президента України”. Перед цією Радою поставлено завдання розробки
стратегії і тактики економічних реформ, аналізу та прогнозу економічної ситуації в
країні, контролю за ходом економічних перетворень, координації заходів щодо
здійснення економічних реформ.
Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного
законодавства. В цей період були прийняті закони України “Про господарські
товариства” від 19 вересня 1991 р., “Про заставу” від 2 жовтня
1992 р., “Про банкрутство” від 14 жовтня 1992 р., “Про
аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р., “Про авторське право і
суміжні права” від 11 липня 2001 р. та ін.
Згідно з новим цивільним законодавством були внесені зміни до Цивільного
кодексу України 1963 р.
11 липня 1995 р. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка
визначала загальні терміни позовної давності. За новою редакцією загальний термін
позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична
чи юридична особа.
У 1993 р. було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими
галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.
Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети й постанови
Кабінету Міністрів України. Всі ці зміни акумулював у собі новий Цивільний кодекс
України, який було прийнято Верховною Радою 16 березня 2003 р.
Основним нормативно-правовим актом в галузі Сімейного права є Сімейний кодекс
України (підписаний Президентом України 10 січня 2002р., чинний з 1 січня 2004
р.). Він складається з 7 розділів, 292 статей, які: визначають поняття родини,
коло регульованих відносин, здійснення сімейних прав і виконання сімейних
обов’язків, захист сімейних прав та інтересів; визначають умови і порядок
укладання шлюбу, особисті немайнові права й обов’язки подружжя, право їх
власності, права й обов’язки подружжя по взаємному утриманню, шлюбний
договір, порядок припинення шлюбу; встановлюють підстави виникнення прав і
обов’язків бвтьків і дітей, права батьків і дітей на майно,
обов’язки батьків і дітей по взаємному утриманню (аліментні
обов’язки); визначають порядок усиновлення, порядок встановлення опіки і
піклування, права й обов’язки опікунів і попечителів, патронат над дітьми;
визначають особисті немайнові права й обов’язки інших членів родини і
родичів, обов’язки по утриманню інших членів родини і родичів; визначають
порядок укладання і розірвання шлюбів громадян України з іноземцями і іноземців в
Україні, порядок міжнародного усиновлення.
Новелою Сімейного кодексу є введення інституту патронату. Патронат – це
виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у родині іншої особи
(патронатного вихователя) за плату. Патронатні відносини встановлюються договором
між органом опіки й піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей
договір вимагає згоди дитини, якщо вона досягла віку, коли може її висловити.
Термін дії договору – до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини
патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається угодою між
ним і органом опіки і піклування.
Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звернути увагу на захист трудових
прав працівників. 14 жовтня 1992 р. було прийнято Закон “Про охорону
праці”. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України
були внесені зміни й доповнення, що стосувалися охорони праці. На соціальний
захист населення спрямований Закон України “Про основні принципи соціального
захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993
р. У розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 р. прийняті Основи
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування, які визначають види, принципи та загальні правові, фінансові та
організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального
страхування громадян України.
Подальший розвиток одержав інститут контракту. У березні 1993 р. Кабінет
Міністрів затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником
підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймні на роботу, а 19
березня 1994 р. – Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті
(найманні) на роботу працівника.
Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України “Про
відпустки” від 15 листопада 1996 р.
Важливе значення для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) має
Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)” від 3 березня 1998 р. Встановлені цим Законом норми
поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до
законоадвства для представництва і захисту їхніх інтересів, та власників
підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та
галузевої належності, а також на організації власників.
Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист, що включає
право
