Зміст

Вступ........................................................................................................3
Розділ І. Поняття та значення договору в цивільному праві.
1.1. Походження і зміст терміну “договір”...........................6
1.2. Поняття і значення договору в цивільному праві
України........................................................................................14
Розділ ІІ. Система договорів.
2.1. Загальні підстави класифікації цивільно-правових договорів...........................................................................18
2.2. Система договорів в цивільному праві України...........23
2.3. Система договорів в законодавстві зарубіжних країн..37
Розділ ІІІ. Юридична характеристика окремих видів договорів.
3.1. Договори, що передбачають передачу майна у
           власність...........................................................................44
3.2. Договори, що передбачають передачу майна у тимчасове  користування....................................................................62
3.3. Договори про надання послуг.........................................73
Висновки.................................................................................................82
Список використаних джерел.............................................................87

 
Вступ

Перетворення, що відбувалися в Україні продовж останнього часу, переслідують велику мету – побудову якісно нової держави, одним з важливих елементів якої має стати основна модель господарської системи. Ця модель ґрунтується на поєднанні ринкових відносин з державного регулювання, що має забезпечити ефективну діяльність учасників суспільного виробництва.
Одним з невід’ємних елементів ринкових відносин є нормативно-правовий договір як джерело права, що виступає опосередкованою ланкою між суб’єктами економічних відносин. Середина і особливо кінець ХХ століття пов’язані з стрімким розширенням сфери договірних відносин. Договір не лише стає основним фактором економічних відносин, але і набуває значення універсального регулятора. Розширення сфери дії договорів обумовлене глибокими перетвореннями відносин власності, відміною всеохоплюючого планового розподілу, відмовою від системи адміністративних приписів щодо формування умов договору.
З іншого боку побудова в Україні правової держави гостро ставить проблему переоцінки цінностей, зміни політико-правової системи, в центрі якої повинна бути людина як найвища соціальна цінність. Тому постає проблема розширення і вдосконалення існуючої сьогодні нормативно-правової бази України, а разом з тим і наукове опрацювання її загальнотеоретичних засад.
Враховуючи ж умови сьогодення та становлення нової системи економічних відносин, актуальною  стає проблема комплексного дослідження загальнонаукових засад різних видів договірних відносин, опрацювання проблеми поняття та юридична природа договору як універсального інструменту регулювання різних видів суспільних відносин.
Теоретичні знання є важливими з точки зору застосування їх на практиці, для розвитку всіх галузей права (галузевого законодавства), що входять до системи права України і забезпечують правову основу життєдіяльності всіх суб’єктів суспільних відносин. Адже договір використовується в самих різних сферах суспільного життя і дозволяє узгоджувати інтереси, позиції, дії держав, владних структур, юридичних осіб і окремих громадян.
Об’єктом дослідження є всі види договірних відносин, які виникають при здійсненні суб’єктами права своїх прав та виконанні ними своїх обов’язків. Предметом дослідження є договір в аспекті цивільного права, види, перспективи розвитку, а також  аналіз наукових джерел та законодавчої бази.
Мета і завдання дослідження. Метою є комплексний аналіз розвитку і функціонування різних видів договорів, що включає дослідження поняття договору, його юридична природа і його класифікація за різними критеріямиі висвітлення діючої системи договорів у Цивільному праві України.
Задачі:
1. Дати наукове визначення поняття договору як специфічного інструменту регулювання відносин між всіма суб’єктами суспільного життя у правовій системі України.
2.  Встановити основні критерії класифікації системи договорів.
3.  Визначити особливості, властиві кожній окремій групі договорів.
Методологічну та теоретичну основу складає комплексний підхід до використання системи загальнофілософських, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Дипломант виходить з єдності соціологічного і гносеологічного аналізу, об’єктивності, історизму дослідження.
Серед загальнонаукових методів використовуються: метод системного аналізу, структурно-функціонального, ретроспективно-порівняльний, логіко-історичний та ін.
Крім того, дане дослідження здійснено на основі спеціальних методів, якими є порівняльний, статистичний, спеціально-юридичний, конкретно-соціологічний та ін.
Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається з вступу, основної частини та висновку.
У Розділі І. визначається поняття та значення  договору в цивільному праві. Розділ ІІ. визначає окремі аспекти системи договорів: визначається структура класифікації договорів, розкривається сутність системи договорів за окремими ознаками, а також для порівняння наводиться система договорів в окремих зарубіжних країнах. У Розділі ІІІ наводиться загальна характеристика окремих видів договорів залежно від наслідків, створення яких домагаються учасники відносин. Ці договори входять в загальну систему договорів, що визначаються в діючому цивільному законодавстві, а саме, договорів, що передбачають передачу майна у власність; договорів, що передбачають передачу майна у тимчасове користування; договорів, що передбачають надання послуг.

 
Розділ І. Поняття і значення договору в цивільному праві.

1.1. Походження і зміст терміну “договір”.

Для повного вивчення системи договорів, перш за все необхідно дослідити власно цивільно-правовий договір, як понятійну категорію. Оскільки законодавець використовує дане поняття, наділяючи його смисловою нагрудною, а саме слово “договір” з’явилося набагато раніше, чим було включено у закон, необхідно звернутися до історичного розуміння цієї правової категорії.
Як писав О. С. Іоффе, “дати науково-правильне визначення – значить, розкрити предмет в його сутності”  так що ж означає термін “договір”?
Згідно “Толковому словарю русского языка”, договір – це угода, умова, що укладається між двома або декількома особами, взаємне зобов’язання .
Сучасні словники російської мови містять дещо інше, і найбільш узгоджується з його правовим розумінням визначення “договору”, що характеризує його як письмову або усну угоду, умови про взаємні зобов’язання .
Цікавими є визначення, що містяться “Толковом словаре живого русского языка” В. Даля. Відповідно до цього словника, договір – це взаємна угода, умова, зобов’язання. На діловій мові договором називаються попередні умови або приватне зобов’язання, а здійснене на законній підставі – контрактом, умови такого контракту називається кондиціями .
В іншому томі словника, в свою чергу, знаходимо значення слова “контракт”, що означає – письмова умова, договір в законному порядку. Сторони ж, які взаємно уклали умови або угоду, називаються контрагентами. Слід відмітити, що слово “контракт” походить від римського значення договору – “contractus”, що є найбільш важливим джерелом зобов’язань в Римі. Дієслово “contrahere” за своїм значенням (“con” + “trahere”) перекладається як “стягувати” .
Характерно, що контрактом, тобто договором, що укладається у відповідності до закону, відповідно до визначення, яке вказано в “Толковому словарі” В. Даля, визнається лише письмова угода. Тим самим підкреслюється значимість такого документу і ставляться підвищені вимоги до форми його укладення. В інших словниках російської мови ця особливість не зустрічається .
Необхідно відмітити, що в Стародавній Русі в ІХ – ХІІІ ст.ст. так званий земський (княжий) період договір називався “совещанием”, “сгодой”, “сговором”. Крім звичайно словесних договорів мали місце і символічні форми здійснення договорів (литки або магарич – возліяння богам, рукобиття або пов’язання рук – “obligatio”). У Псковській Судній грамоті договір називають “смолвою”, мова йде не лише про неформальні письмові договори (“досках”) і формальних (“записях”), але і про закріпленні актів, так наприклад, заєм без запису і без закладу дозволяється здійснювати лише у сумі до 1 рубля. У ХVІ – ХVІІ ст.ст., з прийняттям Судовика Іоанна ІV (1550 р.) і виданням царського указу 7 червня 1635 р., письмова форма актів, таких, як кабали, запису та пам’яті, стала переважати .
У ХVІІ ст. на Русі суворість виконання закону про письмову форму здійснення угод була такою, що “у кого кабал нет, или  утеряются, или полерутца, или иная какая шкода учинитца, в бескабальных делах суда не даетцы и верить не велено ничему, хотя б на какое дело двадцать человек свыдетелей было все ни во что без крепостей” , що потрібно розуміти як позбавлення сторони договору права у випадку спору посилатися на показання свідків при недотриманні письмової форми угоди.
Отже, як бачимо, саме поняття “договір” дуже глибоке за значенням. Термінологічно воно виходить з дії, точніше сказати спілкування, розмовами між людьми, які й набув певного результату у вигляді певної домовленості між ними.
Отже, розвиток договірних відносин є природним та неминучим результатом людського спілкування. Разом з тим, необхідність в ньому обумовлена виникненням власності, тобто предмету договору, навколо якої можуть складатися такі відносини. По мірі збільшення кількості різновидів відносин, які складаються з приводу неї, а також ускладнення організації суспільства, в якому існують в більш чіткій регламентації договірного регулювання, що слугує поштовхом до розвитку договірного права .
Власне, однією з загальних домовленостей, згідно розповсюдженій Ж.-Ж. Русо теорії “ суспільного договору”, вважається держава , що є договором між громадянами, згідно якого вони віддають частину своїх прав в обмін  на захист зі сторони держави. В наслідок цього виникають інститути примусу, які необхідні для  недопущення порушення будь ким умов загального договору, примус до його виконання, а також притягнення до відповідальності осіб, які порушують такий договір.
По мірі розвитку суспільства і держави, а також права як важливого елементу самої держави виникає необхідність в регламентації правил про різні види договорів і з’являються самостійні галузі права, що мають власні правила укладення, зміни і розірвання відповідних договорів.
Деякі родові ознаки закону і договору відмічали і римські вчені, називаючи закони царями, а договори панами, носіями права, відмічаючи їх близькість по духу, але відмінність за положенням.
Так, наприклад, Демосфен говорив, що “договори є панами, але за умови, що вони правомірні – ta ge dikaia, o beltiste”. Платон виказував наступне: “Ha d’an hekon hekonti homologes, phasim hoi poleos basileis – nomoi, dikaia einai” (в чому добровільно один з одним домовляться, це є правом, так говорять царі – закони) .
В науковій літературі цивільно-правовий договір визначався та визначається по різному. Наприклад, Д. І. Мейєр вважав, що договір (“contractus”, “pactum”) являє собою згоду волі двох або декількох осіб, яка породжує право на чужу дію, що має майновий інтерес .
В. І. Синайський, відмічає значення суб’єктивного відношення сторони до укладення договору, визначаючи його як юридичний акт вільної і свідомої волі сторін, що направлений на виникнення зобов’язань .
Г. Ф. Шершеневич називав договором угоду двох або більше  осіб, що направлена  на встановлення, зміну або припинення юридичних відносин  дане визначення поняття договору прийняте ст. 626 Цивільного кодексі України: “договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків”.
Власно говорячи, одна з основних теорій доктрини, в тому числі і європейського приватного права, яка відповідає на питання про причини визнання сучасними правопорядками обов’язкового характеру договорів приватних осіб та забезпечення їх виконання державою, заключається в тому, що оскільки основним завданням правопорядку є створення та забезпечення свободи та самовизначення індивіда, кожен повинен володіти свободою дій, незалежно від впливу держави та інших власних структур. Тому йому повинна бути надана можливість будувати свої взаємовідносини з іншими індивідами на власний розсуд, а не у відповідності до обов’язкових та раніше встановленими приписами, а також свобода в здійсненні тих цілей, які він вважає правомірними, але за умови, що при цьому не буде притискатися аналогічна свобода інших індивідів. Отже, держава повинна рахуватися з свободою індивіда та надавати йому право самостійно визначати свої умови існування. А це, в свою чергу, значить для індивіда не лише свободу віросповідання, свободу слова, право приватної власності, свободу торгівлі та підприємництва, але і свободу договорів: чи вступати з ким небудь у відносини обміну .
Таким чином, договір набуває вигляду певної універсальної категорії суспільного життя та економічних відносин, який є вільним регулятором, дотого ж договірне регулювання є природним саморегулятором суспільства та економіки. Як жива природа самостійно реагує на зміни клімату, появою та зникненням нових видів живих організмів, так договірне регулювання змінюється залежно від потреб суспільства та економіки, реагуючи на зміни ринку появою нових видів договорів та зникненням старих.
Хоча держава і вводить деякі власні регулятори в інтересах стабільності положення в суспільстві та економіки, що є безумовно, обґрунтованим, так як зміни в цих сферах не повинні бути різкими, як в природі, уявляється, що таке обмеження повинно бути дуже обережним і по можливості мінімальним, так як воно може гальмувати самостійну зміну шляхом вільного договірного регулювання. Як при набуто тривалому стриманні, наступний удар буде сильніше звичайного, так як наслідки різкої зміни договірного регулювання можуть бути важкими для суспільства, як наприклад, було в Росії при невиправдано швидкому входженні в ринкову економіку без належної законодавчої бази. Або, державне регулювання свободи договору повинно бути дуже обережним і обґрунтованим, щоб не було лишнім і не порушувати плавність неодмінної постійної динаміки договірного регулювання. Тому неприпустимо тривале стримання будь-яких економічних показників в політичних цілях власними або іншими псевдоекономічними засобами, так як це неможливо постійно і призводить до поривістих болючих змін в економіці держави .
Отже, договір є юридичним відношенням, що має економічний зміст. Зрозуміти сутність і призначення договору неможливо лише в контексті товарного обміну та економічної структури суспільства. Як пише Карл Маркс: “Товари не можуть самі відправлятися на ринок та обмінюватися. Тому, ми повинні звернутися до тих, хто їх зберігає, до товаровласників. Товари замість речі і тому беззахисні перед людиною. Якщо вони не йдуть за власним бажанням, вона може застосувати силу, тобто взяти їх. Щоб дані речі могли відноситися один до одного як товари, товаровласники повинні відноситися один до одного як особи, воля яких розпоряджається цими речами; таким чином, один товаровласник лише за волею іншого, отже кожен з них лише за допомогою загального вольового акту, може привласнити собі чужий товар, відчужуючи свій власний. Тому, вони повинні визнавати один в одному приватних власників. Це юридичне відношення, формою якого є договір, – все рівно, чи закріплений він законом чи ні, – є вольове відношення, в якому відображається економічне відношення. Зміст цього юридичного або вольового відношення дано самим економічним відношенням” .
Визнаючи значення економічного фактору та матеріальних умов життя суспільства в процесі формування права та його інститутів, включаючи договір, не можна не відмітити, що право залишається автономним явищем по відношенню до економіки. Можна погодитися з істориком права Гарольдом дж. Берманом, коли він стверджував, що: “Право – в історії западу може бути всеціло зведено ні до матеріальних умов того суспільства, яке його породжує, ні до відповідної системи ідей і цінностей. Слід також розглядати право як самостійний фактор, як одну з причин, а не лише один з результатів цілого ряду суспільних економічних, політичних, інтелектуальних та релігійних явищ” .
З врахуванням сказаного, договір, як інститут права містить в собі як матеріальний, так і ідеологічний компонент, котрий з яких по-різному проявляється в різні історичні періоди і в різних обставинах .
Поняття договору по-різному бачиться з точки зору права та економіки. Якщо юрист бачать у договорі головним чином юридичні дії, які здійснюються у вигляді узгодженого волевиявлення, то економісти розглядають договір через призму економічного обігу і бачать в ньому рух цінностей. Оскільки рух цінностей проходить за допомогою договору, це означає, що юристи займаються підставою, а економісти результатом одного того ж акту. “Таким чином, – відмічає французький юрист Р. Саватьє, – зрозуміло, що дві точки зору, що розглядаються, доповнюються одна одну. Так же як юрист не може зрозуміти договірного права, не враховуючи його економічних наслідків, економісти не можуть мати повної уяви про процес обміну, не розглядаючи договорів, які цей процес реалізують” .
Багато авторів поділяють думку, що поняття “договір” має декілька значень, в яких воно вживається в законодавстві. Як пише В. В. Витрянський: “В законодавстві і в цивільно-правовій доктрині термін “договір” вживається в трьох різних значеннях: як підстава виникнення правовідношення, що виникли з цієї підстави (договір-угода); як саме правовідношення, що виникає з цієї підстави (договір-правовідношення); як форма існування правовідношення (договір-документ)” .
Само по собі існування різних значень терміну “договір” обґрунтовано визнається багатьма юристами.
Безумовно, змішання юридичного факту та його правових наслідків у теоретичному дослідженні неприпустимо, але, само по собі визначення в ряді випадків терміном “договір” цивільного правовідношення, що виникає з такого договору, змішанням не є. Важливо при дослідженні тих чи інших проблем визначально правильно визначити значення цього терміну,  що використовується у відношенні до кожного конкретного випадку, або як пише В. В. Витрянский, “чітко уявляти, про яку якість договору йде мова” . Розумова багатогранність терміну “договір” є його природнім змістом, так як фактично відображає стадії його укладення та виконання, що виражаються першочергово у виготовленні договору-документу, укладення договору-документу, укладення договору-угоди та виконання договору-правовідношення. Така термінологічна багатогранність не заважає правозастосовчій практиці, так як в більшості випадків практика стосується договору-правовідношення та оцінює права та обов’язки сторін, що виникають як з тексту договору, так і випливають з норм законодавства. Договір же як угода переважно оцінюється правозастосовувачами відносно правил його укладення, зміни або розірвання, в плані породження ним відповідних прав та обов’язків сторін договору-правовідношення .
Отже, поняття “договір” в рівній мірі може бути застосовано, по-перше, власно до документа, у якому викладено відповідний текст, що не має змісту у правовому розумінні слова, але є підтвердженням наступної “суті” даного терміну у вигляді угоди, по-друге, до самої угоди, що має своїм змістом умови договору, по-треттє, дане поняття може і повинно бути застосовано до правовідношення, змістом якого є права та обов’язки сторін, що випливають як з узгоджених ними умов, так і з імперативних та диспозитивних норм закону.
 
1.2. Поняття та значення договору в цивільному праві України.

З вищевикладеного, можна зробити висновок, що договір – одна з центральних категорій цивільного права. Українські цивілісти визначають, що у широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне  правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне  правовідношення. У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України є підставою виникнення  цивільних прав та обов’язків. У цьому значенні згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Договір – найбільш поширений вид правочинів. Лише  незначна кількість односторонніх правочинів не входить до числа договорів (наприклад, заповіт). До зобов’язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов’язання, якщо інше не витікає з закону або самого договору. Як і будь-який правочин, договір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється у договорі .
Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе лише за умови забезпечення свободи договору як принципу, що гарантує відсутність зовнішнього впливу на його учасників. Цивільний кодекс України закріпив принцип свободи договору, що був відсутній у цивільному праві за радянських часів, оскільки тоді більшість договорів між підприємствами не мали характеру вільного волевиявлення, а базувалися на адміністративних актах, актах планування тощо. Принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 6 ЦК України, яка визначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засад цивільного законодавства; вони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами; сторони у договорі можуть також відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд; сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Слід зазначити, що свободу договору не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов’язань, накладених договором. ЦК України у ст. 629 встановлює, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Важко переоцінити значення договору, оскільки через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот у суспільстві, він втілює у собі динаміку цивільно-правових відносин. Через договір забезпечується задоволення інтересів учасників обороту, оскільки економічний інтерес однієї сторони може бути забезпечений задоволенням інтересу другої сторони. Саме тому договір, що базується на взаємній зацікавленості сторін, забезпечує розвиток цивільного обороту та економіки, що виявилось не під силу командно-адміністративній економіці .
Розкриваючи значення договору у цивільному праві України, слід підкреслити його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичній науці. Так, В.Г. Вердников під функцією господарського договору розумів вияв основних цілей використання договірної форми відносин між організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього договору  вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, О.О. Красавчиков так формулював поняття функції цивільно-правового договору: функція договору – це не форма (вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини . Мабуть у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, основного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися головне призначення цієї категорії.
Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував О.О. Красавчиков. На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.
Ініціативна функція договору полягає в тому, що як  результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.
Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, – засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.
Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов’язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обґрунтованого рішення з цього спору.
Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов’язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).
Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.
Зазначені функції об’єднуються більш загальною – регулятивною функцією договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.
Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, і в свою чергу надає організованості, порядку і сталості економічним відносинам.
 
Розділ ІІ. Система договорів.

2.1. Підстави класифікації цивільно-правових договорів.

Класифікації цивільно-правових договорів, як одному з напрямів поглибленого вивчення загальних питань цивільного права, завжди приділялась достатня увага в науковій літературі.
Проте навіть визначення базових понять різними вченими відрізняється різноманітністю. Одні ставлять знак рівності між систематизацією та простим поділом договорів на групи,  іншими дослідники розглядають їх як окремі категорії.  Ю. В. Романець, дотримуючись самостійної позиції, зводить проблему класифікації договорів тільки до побудови системи .
Найбільш прийнятним є погляд другої групи науковців з наступних міркувань. Поділ є необхідним у системі будь-яких знань, тому його базові категорії, що розроблені філософами, як наукою про загальні закономірності, повинні використовуватись як відправні і при дослідженні класифікації договорів. Класифікація –сукупність поділу, який відбувається на певних підставах. При цьому групування може проводитись як з ієрархічним структуруванням елементів поділу від простих до складних, так і з утворенням самостійних, відокремлених груп без такого зв’язку. Система характеризується цілісною множинністю взаємопов’язаних елементів та багаторівневістю їх розташування .
Отже, оскільки класифікація є загальним поняттям і охоплює два її види: складну, – структурна систематизація, – і просту, – групування, – вона не може бути зведена до якоїсь із них, а останні, в свою чергу, одна до одної.
Проста класифікація договорів може проводитись двома способами. За першим, об’єкти дослідження поділяються на необмежену кількість груп, використовуючи необхідні для вирішення поставлених завдань ознаки. У такому разі утворюється проста система договорів без структурних зв’язків між ними.
Наприклад: підрядні договори у будівництві поділяють за засобом встановлення ціни на договори з фіксованою (твердою) ціною із виплати винагороди та відшкодування вартості робіт, а за організацією договірних зв’язків – на генпідрядні, проектно-будівельні, управлінські . Така класифікація дозволяє повно показати зміни в організації договірних зв’язків у будівельній сфері в умовах ринку.
За виробничо-господарськими чинниками вирізняють чотири групи договорів у аграрному секторі: фінансового та матеріального забезпечення виробничої діяльності, надання послуг (сервісу) суб’єктами аграрного підприємництва реалізація вироблених продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження, наукового забезпечення аграрних підприємств . Головним при такій класифікації є те, що в кожній з утворених груп підстава поділу належним чином деталізується. Як наслідок, розкривається природа суспільних відносин, опосередкованих договором.
Другий спосіб полягає у поділі договорів за принципом дихотомії з застосуванням обраного критерію на дві групи, перша з яких характеризує наявність підстави поділу, а інша її відсутністю. Такий підхід є дуже поширеним при класифікації цивільно-правових договорів, які більшість вчених поділяється за ознакою відплатності на відплатні та безвідплатні, за моментом укладення – на консенсуальні та реальні, за структурою взаємних зобов’язань – на односторонні та двосторонні тощо . Неважко побачити – групування за принципом дихотомії проводиться з використанням однієї істотної для характеристики договорів ознаки, що дозволяє повно дослідити її прояв в різних за правовою природою типах двосторонніх правочинів. Як наслідок, в середині утворюються групи елементів які ввійшли до неї, не мають структурних зв’язків між собою, як не мають його між собою й різні дихотомічні пари. Наприклад, до відплатних відносяться і договорів роздрібної купівлі-продажі і страхування. Ознака відплатних характеризує тільки один аспект цих договорів, так би мовити їх зовнішній прояв, не розкриває всієї суті опосередкованих ними суспільних відносин. Наведе дає підставу окремим вченим заперечувати можливість використання такої класифікації при систематизації законодавства, рішенні нормативних, правозастосовчих завдань . Безумовно, що структурна класифікація дозволяє більш повно вирішував вказані завдання, але очевидно, що повністю заперечувати можливості дихотомічного групування передчасно.
Вивчення договорів у єдності стійких взаємозв’язків окремих складових елементів можливе тільки при структурно-системному підході до їх класифікації, що дозволяє розглядати їх не як розрізнену масу окремих видів договорів, а як певну їх сукупність з цілісною структурою . Необхідними елементами структури системи договорів, які співвідношенні між собою як ціле та частина та відображає ієрархічність побудови, є типи, види та підвиди договорів.
Взагалі поділ договорів відбувається в системній класифікації від загального до особливого: тип, вид, підвид. Типи договорів, утворені у разі такого поділу, повинні відображати самостійну специфічну як у матеріальному відношенні, що лежить у їх основі, так і у предметі договору. Щодо видів, окреслених певним типом договору, вказані характеристики носять загальний характер, і у кожному окремому з них проявляють свою індивідуалізацію, необхідну для утворення виду, тобто таку, без якої його існування, як виду, неможливе. У різновиді вказані характеристики певним чином тільки деталізуються як несуттєві відмінності. А також, у типах, видах, та різновидах проявляються й інші істотні ознаки, що їх характеризують.
Для вирішення цих завдань важливим є питання можливих класифікаційних факторів, які дозволили б виділяти такі ознаки: “Критеріями формування системи цивільних договорів є значимі для права ознаки суспільних відносин29.
У тому випадку, коли дві і більше системні ознаки об’єднуються в одній класифікації, порушується чіткість диференціації та уніфікації правового матеріалу” .
Але такий підхід може мати наслідком також і дублювання типів та видів договорів, коли одна і та ж правова конструкція буде відноситись до різних класифікаційних груп, або до помилкового визначення виду договору у межах типу. Складність проблеми полягає в тому, що такі ознаки, які характеризують певні види договорів є самі значимими для права і можуть визначати особливості правового регулювання тієї чи іншої моделі договору в нормативно-правовому акті.
Наступним питанням у структуруванні договорів є можливість взаємного розташування типів договорів. Принципи побудови системи – взаємопов’язаність та ієрархічність, повинні застосовуватись при вирішенні цього питання. Тому необхідною умовою систематизації є об’єднання типів договорів у великі групи, де відображається єдина для них спільна ознака – кінцевий правовий результат головного зобов’язання. Наприклад, передача майна у власність на будь-яких підставах – безвідплатно чи платно (з грошовою чи іншою формою оплати – є фактором об’єднання для таких типів договору як купівлі-продажу, дарування, рента.
У Цивільному кодексі України зберігається науково обґрунтована і життєво перевірена система розташування окремих видів договірних інститутів залежно від того основного правового результату, досягнення якого домагаються сторони, укладаючи той чи інший договір .
Найважливішою є класифікація за такими ознаками: розподіл обов’язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні); момент виникнення договору (реальні та консенсуальні). Розрізняють також договори основні і додаткові; основні та попередні; договори, укладенні на користь контрагентів та на користь контрагентів та на користь третіх осіб; договори речові та зобов’язальні тощо. Певна класифікація за правовими наслідками здійснюється на такі групи договорів, як: договори про передачу майна у власність чи інше речове право (кіпівля-продаж, міна, дарування тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування оренда, лізинг, прокат тощо); договори про надання послуг (доручення, комісія, перевезення тощо); договори на виконання робіт (зокрема підряд); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні тощо); договори про спільну діяльність (установчий договір тощо), інші групи договорів, виділені за окремими критеріями.
 
2.2. Система договорів за законодавством України.

Велика кількість форм та видів договорів, які укладаються між учасниками цивільних правовідносин, зумовило необхідність впорядкування і, отже систематизації цивільно-правових договорів у Цивільному кодексі України від 16 березня 2003 року. Така систематизація здійснюється за різними групами і критеріями і визначається у Розділі ІІ Книги 3. до цієї класифікації ввійшли, як договори, що були визначені у Цивільному кодексі 1963 року (односторонні, двосторонні, реальні, консенсуальні, оплатні, безоплатні), так і нові види договорів (публічний, попередній, на користь третьої особи).
Одним з нових видів договорів у Цивільному кодексі України є публічний договір. Положення щодо публічного договору є винятком з загального принципу свободи договору, встановленого з метою захисту інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) у певній сфері відносин. Договір, що укладається, може бути віднесений до числа публічних, якщо він відповідає сукупності встановлених частиною першою статті 633 умов.
По-перше, сторона, яка реалізує товари (виконує роботу, надає послуги) має діяти як суб’єкт підприємницької діяльності. Це може бути юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, або фізична особа, яка зареєстрована як підприємець у встановленому порядку.
По-друге, діяльність по реалізації товарів (виконанню робіт, наданню послуг) має носити  публічний характер. Це означає, що вона пов’язана з обов’язком суб’єкта підприємницької діяльності продати товар (виконати роботу, надати послугу) кожному, хто до нього звернеться. У ст. 633 наданий відкритий перелік сфер діяльності, що належать до публічних: роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо. Наведений перелік не є вичерпним. Деякі договори прямо названі публічними у підрозділу 3 Книги 5 ЦК України, зокрема, договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698), договір прокату (ст. 787), договір побутового підряду (ст. 865), договір зберігання на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ст. 936) тощо. Публічний характер інших договорів може випливати з їх суті.
Особливістю публічного договору і гарантією інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) є рівність умов такого договору відносно всіх споживачів, за винятком тих, яким за законом надані відповідні пільги. Це означає, що суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює публічну діяльність, не має права свавільно змінювати ті чи інші умови договору щодо різних споживачів і ставити їх таким чином у нерівне становище. Відмова суб’єкта підприємницької діяльності від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей  надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) є незаконною і надає споживачеві право звернутися до суду з вимогою щодо спонукання підприємця до укладення договору (ст. 649 ЦК) і відшкодування завданих необґрунтованою відмовою збитків (ст. 22 ЦК). При цьому, саме на підприємця має покладатися обов’язок доказування відсутності у нього можливості надати споживачеві товари, роботи або послуги. Так, наприклад, підприємство телефонного зв’язку у випадку його відмови від укладення із конкретним споживачем договору про надання послуг телефонного зв’язку може бути звільнено від відповідальності за умови, якщо воно доведе, що немає технічної можливості надати цьому споживачу зазначені послуги .
Також новим договором для  цивільного законодавства України є договір приєднання. Визначальна особливість договору приєднання полягає в тому, що у розробці його умов приймає участь лише одна із сторін, а інша – позбавлена такої можливості.
Спосіб укладення договору шляхом попереднього формулювання його умов у певній стандартизованій формі, звичайно, значно спрощує і полегшує процедуру укладення будь-якого договору, а у сфері певних відносин є навіть єдиним можливим способом. Такий спосіб укладення договорів є характерним, наприклад, для сфери масового побутового обслуговування населення, для відносин клієнтів з банками, страховими і транспортними організаціями, що традиційно використовують типові бланки (форми) договорів. Друга сторона у таких відносинах може лише приєднатися до попередньо встановлених стандартизованих умов, підписавши бланк відповідного договору.
Слід особливо підкреслити, що необхідною ознакою договору приєднання є не самий факт, що одна сторона не приймала участі у визначенні умов договору (так, наприклад, проект будь-якого